Полювання з гончим псом

Євген Гуцало

І справді, острівець наш був схожий на розкрилений легкий вітрильник, який пливе по ріці, пливе — й ніколи не знайде ніякої гавані, пристані!

А скільки таких островів, більших і менших, розкинулось на привільних дніпровських водах, скільки їх пливуть — і так ніколи не дістануться ні до гирла ріки, ні до легендарного козацького моря!.. Бо, може, саме до цього моря вони й верстають свою путь, якій є початок, зате немає кінця?!

Дивний звук почувся, і цей звук змусив мене зупинитись. Може, чайка? Вони літали над островом, опускаючись мало не до самої трави, і якусь мить я стежив за їхнім польотом, напружуючи слух. Дивний звук не повторився, і я знову рушив, полохаючи метеликів, коників та мурашву, що почманіли від спеки.

І вже коли я ступив на піщаний берег, що ряснів рудими корчами та жилами зогнилих верболозів, то дивний звук, народившись неподалік, видався живим стогоном. А може, не стогоном, а скімленням? З дражливим острахом-вболіванням у душі я ступив іще кілька кроків.

У розкуйовдженому гіллі шелюгового куща, вирваного з корінням із землі, лежав собака. Поза його свідчила про повну безпорадність: ноги безвільно відкинуто вбік, морда — на зів’ялому шелюговому листі. Тварина й не поворухнулась, наче й не чула мого наближення. І тільки коли моя тінь упала на піску зовсім близько, собака повів оком, зверненим догори.

Запалене, в кривавому обідку, око почервоніло, пашіло сухим блиском і виражало таку смертельну тугу, що не можна було не перейнятись раптовим болем... Із роззявленої пащі важко висолопився язик, і на його синювато-кумачевому тлі білі гострі ікла світились коротенькими фосфоричними сірничками, а що в них відбивалося сонячне проміння, то здавалось, що вони мало не горять... Запалене око якусь мить із чисто людською мукою дивилось на мене й жодного разу не кліпнуло.

Якийсь звук, либонь, продирався тварині з горла, бо собака хрипко кашлянув, а вже тоді почулось — переборюючи надсадне дихання — сухе, переривчасте скімлення.

Мабуть, поранений. А може, здихає від якоїсь хвороби. Як же він опинився на острові? Адже ні вчора, ні позавчора тут нікогісінько не було — ми з товаришем обстежили острів і вздовж, і впоперек: і тоді, коли шукали місце для наметів та риболовлі, і тоді, коли збирали паливо для вечірніх і ранкових багать.

Невже собаку привезли оті хлопці, які приставали до острова на голубому дюралевому човні? Думка майнула мимохідь, бо увага моя була прикута до тварини, та вже наступної миті я не сумнівався, що, мабуть, так і є: собаку, який здихав, хлопці спровадили далі від себе, на дніпровський острівець, що видавався їм безлюдним.

У скімленні тварини причулись і скарга, і благання. Та чим я міг зарадити, чим порятувати? На піску лежала бляшанка з-під консервів, і я, зачерпнувши води, підніс до роззявленої пащі, став капати потроху на язик. Спершу струмок стікав по шерехатій лопатці язика, та скоро язик здригнувся конвульсивно, і так само конвульсивно здригнулася шия — собака намагався ковтнути рятівну вологу.

А що її в бляшанці вже не було, я хутчій кинувся до річки, відчуваючи лихоманкову, хворобливу радість. І навіть дорікав собі за те, що стояв безпорадно хвилину-другу біля тварини й не відразу здогадався дати пити.

Хіба на фронті тяжко пораненим бійцям не давали води, коли, марячи, вони просили про допомогу? Думка про тяжко поранених бійців видалась мені такою доречною, такою справедливою, що, ллючи воду в пащу собаці, я казав:

— Та пий... Пий же... Пий...

Майже вся вода проливалась на пісок, та все-таки якась дещиця потрапляла і в горло, бо собака вже енергійніше ворушив язиком. Його набрякле червоними жилками око начебто видалось мені не таким стражденним, а бадьорішим.

Знову кинувся з бляшанкою до річки — швидко, немов боявся згайнувати бодай одну мить. І вже веселіше припрошував пити:

— Вода вилікує. Оклигаєш, правда? Ще не таке, либонь, доводилось перетерпіти...

Мабуть, у моєму вдавано веселому тоні була фальш, бо собака поглядав на мене байдужим оком.

Йому, ослаблому від недуги та спеки, я носив воду доти, поки собака стулив пащу, раз і вдруге клацнувши фосфоричними іклами.

— Ти, мабуть, голодний. Зажди, ось я тобі принесу їсти.

Я сказав «зажди», хоч він і не збирався зводитись, лежачи на зів’ялому шелюговому кущі з тією самою приреченістю. Все ж таки яка хвороба доконала цю нещасну тварину? Таки доконала, й собака, либонь, був у безнадійному стані — інакше трійко отих парубійків із голубого дюралевого човна навряд чи б викинули його здихати отут, на безлюдному дніпровському острові.

Авжеж, здихати... І коли я біг підтюпцем до намету, а потім так само підтюпцем вертався назад, мене не полишала гірка думка про те, що моя поміч навряд чи вилікує, що собака може здохнути будь-якої миті. І ще в таку задуху, коли сонце пряжить немилосердно, ллючи додолу спеку, як розпечену смолу.

Проте собака вже — відчувши моє наближення — напівпідвів морду й повернув її так, що тепер глянув не одним, а обома очима. Цей рух видався обнадійливим, і я, повеселішавши, всміхнувся.

— Ех ти, бідолахо-пацієнтику...

Дав собаці понюхати ковбасу, а потім одламав шматочок, поклав на язик. Рожева лопатка язика здригнулась, клацнули ікла.

Отак, відламуючи по шматочку, я клав ковбасу прямісінько в пащу, а собака глитав. Щоправда, глитав із перепочинками — в мить перепочинку він опускав донизу морду й дивився десь убік із сухою печаллю в зорі.

— Яка ж у тебе хвороба? — тим часом допитувався я. — Може, сказ?.. Та ні, не сказ, бо інакше ти сам себе намагався б погризти або ж кидався на мене... А чи справді сказ, і ти вже паралізований, і не можеш рухатись? — І сам себе намагався заспокоїти: — Ні, не міг ти захворіти на сказ, інша зовсім у тебе хвороба, правда?

Знову приніс бляшанкою води й поїв собаку — трохи таки потрапило в горлянку, а решта розлилась на пісок.

— Не чума, так?.. Чи, може, вештався в лісі, а там хіба довго захворіти від лисиці чи єнота?.. Але ж собаки хворіють на чуму більше восени та взимку, а не в таку пекельну спеку... Та й не захотівби ти своїми вірусами заразити мене, правда? Адже дав закропитись тобі водою, підгодовую...

Собака знову ковтнув шматочок ковбаси, клацнувши іклами. В очах його світився біль — це був ясний, майже прозорий, відкритий біль тварини, який мені видавався мало не людським... Собака був не з дворняг-доходяг, що тиняються без прив’язі будь-де, харчуються чим трапиться, можуть пристати до кожного, хто на мить приголубить, кине кусень хліба, покличе за собою. Незважаючи на майже повну безпорадність, на безпомічність, що викликала живе співчуття, собака, однак, зберігав те характерне благородство, яке виказувало в ньому породу. Чи не гончак? Він мав чорно-рябі круп і плечі, чорні плями покривали спину; біліли ноги й запале черево; череп довгастий і широкий, вуха розкішні, трикутної форми. Якого кольору очі? Та, либонь, карі. Хвіст — неначе холодна зброя тих часів, коли воювали на конях і ходили в січі з найрізноманітнішими шаблями. Під еластичною шкірою, покритою короткою шерстю, проступали міцні м’язи.

Можна було собі уявити цього собаку не в такому безнадійному стані, а здорового, сильного, коли він біжить осіннім лугом через сухе, барвисте різнотрав’я, женеться за якоюсь звіриною, котру поклав собі вполювати його хазяїн-мисливець, — скільки ж бо краси й легкості мало бути в тій натхненній гонитві, скільки природного, тваринного торжества життя, торжества хижої, здорової плоті!

— Агов!

Я звівся на той несподіваний оклик — ген біля намету видніла постать мого товариша, який повернувся з інтендантських мандрів. Угледівши мене, він сягнистими кроками став міряти зелену лугову верету, над якою мало не видимими хмарами клубочилася спека.

— Ти над чим там гибієш? — іще здалеку пролунав його соковитого тембру голос. — Риба пооб’їдала всю наживку, а тобі хоч би хни...

В його сірих і круглих, як равлики, очах наче аж диміла раптова хмільна досада. Розхристаний до пояса, спітнілий і яскраво-рум’яний від повітря, від літнього дня, від швидкої ходи, він у цю хвилю зовсім не скидався на міського жителя, а швидше на затятого рибалку, який кожну вільну днину віддає річці, вудкам, човну.

— Ти з ким тут? — вирвалось у нього, коли опинився поряд зі мною.

І в цю мить собака, що досі лежав на одному боці й не подавав ніякісіньких звуків, загарчав. Гарчання те, схоже на рик, було тихе, слабке, проте зла погроза пробивалась. А ще наступної миті собака зробив лапами і всім тілом такий рух, наче ось-ось зведеться.

— Собака, — здивовано сказав товариш.