Мистецтво подобатись жінкам

Євген Гуцало

Кожна людина ходить по Веселинівці так, як притаманно тільки їй.

Скажімо, колишній зоотехнік (уже на пенсії, хоч і досі зголошується перед односельцями вихолостити кабанчика або бичка, любить погомоніти про ялову корову чи про чумку на свиней) не просто йде собі дорогою до автобуса, в промтоварний магазин по туалетний папір чи на пошту по конверти. Зоотехнік, посапуючи, посьорбуючи повітря синіми губами, схожими на ставкових п’явок, несе до автобуса, в магазин чи на пошту свого живота, викоханого за все життя, несе статечно, мовби остерігається розхлюпати коштовний вміст... Никодим Аврамейко, бухгалтер із колгоспу, тримає свою гінку кощаву постать рівно, й метушливі горобчики його очей перескакують із яблуні на грушу, з воріт на криницю, з телевізійної антени на журавля, з автомобіля на тітку, з школяра на індика... мовби все він повинен запам’ятати, відкласти кісточками на рахівниці своєї душі, занотувати в протоколі свого серця... Доярка Настя Шаптала, сільська красуня, не просто собі йде на ферму чи з ферми, не просто доїть корів чи квапиться на комсомольські збори, — вона постійно дарує сяйво своєї молодості всій Веселинівці, квітам і травам, птахам, що пролітають над землею, шоферам, що туди й сюди сновигають трасою, щедро вділяє своєї вроди в кожен рух, у кожне слово, в усмішку, мовби, щаслива, прагне ощасливити весь світ.

Проте наша розповідь не про колишнього зоотехніка, не про колгоспного бухгалтера, не про сільську красуню доярку Настю Шапталу, як і не про їхнє вміння ходити по Веселинівці. Наша розповідь про Трохима Ганжу, кість від кості й плоть від плоті цієї плодоносної землі (посади пшеничину — вродить рум’яна паляниця), чиї очі ввібрали обшир тутешніх небес (шугнеш думкою в їхнє безмежжя, а вона обертається на кречета).

Ось Трохим Ганжа йде по Веселинівці. Йде не сам, а веде його і вказує дорогу міцна дубова палиця, що витанцьовує в жилавій правій руці. Схожа на цибатого птаха, що впевнено перескакує через камінці, калюжі, палиця крилато летить і летить уперед, і Трохимові Ганжі, видно, легко йти за нею, бо він зі своєю дубовою опорою мовби теж перебуває в польоті.

Вищий від усіх своїх односельців (од того — на одну, від того — на дві, від того — аж на три голови), Ганжа благочестивим виразом обличчя, поглядом, що синім барвінком розцвітає із найглибших надр душі, та ще густим туманом завитої в кільця біблійної бороди був би, мабуть, схожий на проповідника, якби не значок гвардійця на грудях. Із цим гвардійським значком чоловік не розлучається ось уже який десяток літ, переколюючи його зі старого одягу на новий, їздячи з ним у район і в область, буваючи на весіллях і похоронах, ні разу не загубивши й навіть не давши дітям побавитись.

Трохим Ганжа не просто собі йде з кутка на куток, від короварні до молочарні, від хліва до погреба. Він любить приглядатись, усе помічати й часто зупиняється. Скажімо, червоний півень погнався за зозулястою куркою, настоптав, учепившись дзьобом у гребінь та прикривши її дужими крильми, — Трохим Ганжа спинився, хоч би йшов і з повними відрами, постояв, а потім і далі подався мугикнувши. Чи, наприклад, веселка після грози встала над лісом та лугом, грає свіжими барвами, горить, ось-ось маючи зникнути, — Трохим Ганжа спинився біля чужого обійстя, зосереджено споглядає, мовби дитина, яка вперше на своєму віку загледіла те чудо. Або коні пасуться біля річки, галопом чи риссю зриваються лошаки, гарцюють, іржать, — Трохим Ганжа спинився на протилежному березі під вербами, прикипів зором до того грища, й дубова палиця в його руці неправдоподібно завмерла, перепочиває.

За схожих оказій Трохим Ганжа говорить сам із собою.

— От галаган! — озивається чи то з осудом, чи то захоплено, коли бачить розгнузданого в своїх пристрастях червоного півня.

— Мальовані ворота, — каже про веселку.

— Коні, — говорить про коней.

Зрештою, таємниця його думок заказана для чужого вуха. Важко вгадати, що чоловікові снується в мислях, коли він, ідучи в гурті й слухаючи балачку про врожай чи неврожай, раптом скаже: «У війну стільки тієї мишви бігло через Веселинівку, що ніякий німець і танками не подужав би їхньої сили».