Мистецтво подобатись жінкам

Євген Гуцало

Отже, йде Ганжа через Веселинівку, дубовий костур літає в руці, мов птах-дороговказ, а що ж молодиці, дівки та баби? Одна з обійстя, друга з городу, третя від криниці, четверта з погрібника побачать, нутром відчують і вгадають, що дорогою йде Трохим Ганжа. Й чи кине оком на його мало не підхмарну постать, чи душею відгукнеться, чи думкою потягнеться слідом, — і чого б то? Хіба свого чоловіка, парубка, хлопця немає в хаті, хіба за день сусіда не здибається чи незнайомий подорожній, щоб погадкувати про нього? Але не гадкується чомусь ні про кого так, як про Трохима Ганжу.

І не в одній жіночій голові зацвітає соняхом спомин про те, як він ішов дорогою. Інші йшли, може, й краще, й цікавіше (хоч би той самий колишній зоотехнік чи колгоспний бухгалтер), але не забувається саме Трохим Ганжа.

Ось тільки з якого кутка і на який він подався? Два тижні тому йшов, зодягнений у квітчасту байкову сорочку, з Крутого Висілка на Дівоцьке Болото. Тиждень тому, якраз під вечір, сідало сонце на обрії в багряну хмару, йшов із Дівоцького Болота на Крутий Виселок, уже на його худому, кістлявому тілі лопотіла від вітру благенька сорочка жовтавого, мов рапс, перкалю. А сьогодні йде з Крутого Висілка на Дівоцьке Болото, зодягнений у вовняний светр, бо прохолодно, голомозий, як завжди.

Трохим Ганжа — знаменитий на всю Веселинівку швець і тесля.

Коли він потрібен людям як швець (раніше багато шив чобіт, черевиків, ватяних та битих валянків, клеїв чуні з чорної та червоної гуми), то йдуть до Трохима Ганжі на Крутий Виселок, тут у нього складено весь швацький інструмент, тут він і латає взуття, набиває підметки, звужує чи розширює халявки на купованих чоботях.

А коли потрібні його теслярські поміч і вміння, то вже йдуть до Трохима Ганжі не на Крутий Виселок, за глиняники, а на протилежний куток села, на Дівоцьке Болото, що славиться заростями ожини, калиною й диким малинником у близькому байраці. Саме на цьому кутку тримав чоловік все своє теслярське причандалля, саме тут, у напівсліпій — на дві малі шибки — шопі майструє з ранку й до вечора.

Ото у Веселинівці мають приглядатись, на який куток подався Трохим Ганжа, щоб достеменно знати, який саме він майстер на найближчий тиждень.

Бо, трапляється, завітають на Крутий Виселок і попросять збити одвірки та двері для комори, ось чоловік і змушений відмовити:

— Ви ж прийшли до шевця, а не до теслі. Тесля, коли хочете знати, живе на Дівоцькому Болоті.

А хто, буває, навідається на Дівоцьке Болото, попросить набити каблучки на туфельки дочці-школярці, бо зчесала, то хазяїн теж відмовить:

— Тесля тут, а не швець, хіба не бачите, що в стружках весь? А швець живе на Крутому Висілку, до нього і йдіть.

— Та не завжди швець буває вдома. Чи не скажете, коли повернеться?

— Там, на Крутому Висілку, й спитаєте.

Хтось, може, подумав би, що йдеться про двох різних майстрів. Що тесля посилає людей до шевця, а швець направляє до теслі. Але ми добре знаємо, що мовиться про того самого Трохима Ганжу, який тримає в своїх руках двоє ремесел.

Трапляються й не такі непорозуміння.

Скажімо, на Крутому Висілку живе Тетяна, ота жінка з веселинівських жінок, чиє дитинство випало на воєнну грозу, а дівоцтво на післявоєнне дівування — то з серпом у руках, то з косою, то з ціпом, то разом із коровою в плузі, то з різаком на буряках. Удвох зі своєю матір’ю-небіжчицею вони й хатину собі звели, а вже сама Тетяна погріб копала, погрібник ставила. Робила в городній бригаді на огірках та капусті, годувала колгоспних свиней, недосипала біля телят; горбилась на прополці соняшників, кукурудзи, буряків, узимку на студених протягах дубіла в артільній коморі, коли віяла горох чи просо, варила на польовому стані їсти трактористам, тинькувала нові корівники, клуб, сільраду.

Тетяна вдалась білявою, круглощокою, мов пухнастий м’ячик одцвілої кульбаби. Й такими самими вдались троє її дівчат, схожих на сяйливі сонечка. Найбільшим святом для дочок і матері були ті дні, коли всі четверо зодягались у плаття того самого краму (чи ситець то був колись, чи шовк уже пізніше, чи вже згодом креп-жоржет) і гурточком ішли по Веселинівці, а всі ж стрічні приглядались і добре бачили, як славно йде сім’я, а поряд із Тетяною та дівчатами поважно виступає Трохим Ганжа, виступає так, як чоловік біля своєї жінки й батько біля своїх дітей.

І від скількох односельців траплялось Тетяні вислуховувати таке:

— Хожу в чобітках, що ваш Трохим пошив, зносу їм немає.

— О, чуєте, як мої підкови дзвонять? Це ж ваш Трохим так примоцював, що гримлю по соші, мов церковна дзвіниця.

— Спасибі вашому Трохимові, не пошкодував своєї шкіри на передки, бо ніде не могли напитати за наші гроші...

А вже, скажімо, на Дівоцькому Болоті в хатині під ясенами живе Марія, ота жінка з веселинівських жінок, чиє дитинство ледь-ледь прихопило війни, а випало на пору бузинового чорнила в школі, на пору цяцьок із патронів та снарядних гільз, на пору таких «делікатесів», як печений у вогні буряк, молоденький цвіт акації, зірвані на колгоспному полі стручки гороху, соняшникова макуха, картопляні деруни, смажені на рапсовій чи соєвій олії.

Чорна, мов галка, зі смоляним, синюватим полиском густих кіс, Марія мала пекельного жару очі, якими, здається, могла підпалити солому в печі, дерево на подвір ї, пташку в небі. Односельці остерігались її погляду, і, здається, остерігалось її погляду все живе, бо чужі собаки не сікались, індики не бундючились і не летіли на її червону хустку, а худоба слухняно зминала з дороги. Й так само веселинівські парубки побоювались того пекла, що клубочилось під хмарами брів, за стрімкими очеретами вій, а тому-то, не надбавши товаришок, мусила Марія змалку звикати до тяжкої своєї самотності.

Й чи не тому, що ніяк не хотіла звикнути до осоружної самотності, любила Марія ходити зі своїм сином (чорним, як грак, і худим та гінким, як жердина під в’юнкий хміль) по родичах та по сусідах. Чи весілля в кого, чи вхідчини, проводжають новобранця до армії чи зустрічають демобілізованого солдата, справляють родини чи іменини, грають заручини, обмивають куплений автомобіль, — Марія з сином уже в гостях, уже радіють, веселяться, тішаться в людському гурті.

Й не самі, звісно, а з Трохимом Ганжею, який біля Марії тримається так, як чоловік біля жінки, а з її хлопцем обходиться по-батьківському стримано й ласкаво.

До Марії по всіх тих гостюваннях-учтах-святах говорилось так:

— Покуштуйте, Маріє, оцих яблучок, гарно вквасились у діжечці, що ваш Трохим зладнав..

— Сідайте, сідайте, Маріє, на лаву. Широка, мов ліжко, Трохимова робота, хоч би й хотів п’яний звалитись, то не звалиться.

— О, о, чуєте, Маріє, свиня в сажі коритом гримить, мов чорт грішну душу трусить? Не розтрощить, бо Трохим ваш на совість збив.

Що ж виходить із нашої розповіді? Виходить, що коли Трохим Ганжа виступає для веселинівців шевцем, то його знають за Тетяниного чоловіка й за батька її трьох білявеньких дочок. А коли Трохим Ганжа поважаний односельцями за теслярське своє вміння, то вже він стає Маріїним чоловіком і батьком її грекоокого сина.

Й чому Трохим Ганжа спокійно прислухається до тих балачок, не заперечує? Й чому білява Тетяна й чорнява Марія згоджуються з усім, як із видимою правдою? Й чому діти різних матерів із однаковою любов’ю називають Трохима Ганжу батьком?

Чи немає тут, як уже висловлювалось вище, якогось непорозуміння, химерним чарам якого всі піддались у Веселинівці, а серед сільського загалу — сам Трохим Ганжа, швець і тесля, Тетяна, Марія та їхні діти?

Біля старого водяного млина, в якому тепер подеколи мелють електрикою, споконвіку на камінні перуть шмаття. Якогось вечора збереться кілька молодиць, перуть, виполіскують, б’ють праниками, віджимають на лобатому камінні, що сизіє вздовж берега табуном свійських гусей. Ось, босонога, закасавши спідницю, дає раду горі білизни Тетяна, а поряд, підіткнувши поділ старого плаття, клопочеться зі своїм пранням Марія. Хлюпає течія, острашливо виляскують праники, разом з прозорими краплями води розлітаються бризки спільної розмови. Тетяна докидає до балачки своє слово, Марія не мовчить, але звертаються до інших молодиць, одна ж до другої не озивається.

Тетяна пере, а краєм ока позирає на Маріїне прання, бачить, як дужі смагляві руки викручують дитячу сорочку, а далі — чоловічу, й у тій чоловічій вона впізнає Трохимову, салатового сатину, яку сама ж таки купувала торік на районному ярмарку з машини. За сорочкою смагляві руки беруться до споднів, і на них Тетяна впізнає латку на коліні, цю латку вона поставила не так давно, бо Трохим зачепився в хліві за цвях, подер і штани й сподні.

Марія пере одяг зі свого сина, віджимає білизну, гомонить із молодицями, а сама краєчком ока поглипує ліворуч, стежить за Тетяною, помічає, як повні, блискучі від золотавого пушку, руки витягують із купи шмаття смугасті, мовби свіжою лободою зазеленені, штани, як вправно б’ють холошами по каменю, як намилюють хазяйським милом, знову б’ють, згортають жгутом, викручують... а ті ж бо штани для Трохима купувала вона, Марія, купувала в сільськїй-таки крамниці, й у цих штанах любив Трохим ходити в гості, по весіллях. А в отій темній сорочці, яку ось почала тіпати Тетяна в річковій хвилі, Трохим і досі ходить на похорони чи на поминки, а також на звітно-виборні колгоспні збори в клубі, й ці штани давні, куплені Марією в Києві на Подолі років десять тому, коли вперше і востаннє в житті їздили з Трохимом подивитися столицю та повештатись по магазинах.

«Та вона так викручує ту сорочку, що з дірами понесе додому», — досадливо думається Тетяні.

«Не жаль їй тих штанів, ой, не жаль», — гірко снується Марії.

Упоравшись із пранням, жінки розходяться. А вже, дивися, за якихось два тижні біля млина знову стоять Марія з Тетяною, тільки прання їхнє тепер помінялось: те з Трохима, що прала Марія, уже пере Тетяна — і навпаки.

Підпивши, веселинівські чоловіки люблять оповідати в своєму захмелілому гурті оказію, яку давно кожен знає. Проте оказія викликає дикий регіт — стріляють від утіхи іскрами очі, трусяться щоки, хтось заточується, хтось хапається руками за живіт.

— Це ж коли трапилось? Після толоки в Андрія Ворони?

— Та не після толоки, а після вхідчин, якраз у суботу. Трохим Ганжа найбільше там столярував і теслював, бо Ворона йому небожем доводиться, то вже не хату йому змайстрував, а писанку... Може б, і не напився на вхідчинах, та небіж образився на дядька, що той, мовляв, гордує.

— А від Ворони везли на грабарці з-під глини.

— В грабарку кинули сіна, ряденцем застелили, а зверху вже поклали Трохима... Куди поганяти? Гайда на Крутий Виселок, до Тетяни!..

— Прокинувся Трохим на містку, глипнув туди-сюди й каже: «Везіть на Дівоцьке Болото, в Марії розсол смачний».