Мистецтво подобатись жінкам

Євген Гуцало

— А дорога ж далека з одного кутка на другий. Притюпали конячиною на Дівоцьке Болото, прочумався Ганжа й каже: «Хай йому чорт, мені ж треба на Крутий Виселок, обіцяв Тетяні завтра піти разом у район на ярмарок».

— І знов провалився спати. Добились на Крутий Виселок, він отямився й править: «Везіть до Марії, в неї розсол смачний на завтрашнє похмілля».

— Коня випрягли, зоставили Трохима посеред Веселинівки в грабарці, хай очумається на ранок та й добирається на Дівоцьке Болото чи на Крутий Виселок, до Марії чи до Тетяни.

— Ха-ха-ха!

— Го-го-го!

Роки пролітають над Веселинівкою на крилах журавлів та лебедів, час плине водою в річці, лягає памороззю на скронях, зморшками на обличчях, а в селі й досі не стомлюються оповідати про ту давню оказію, як возили нетверезого Трохима Ганжу з одного кутка на другий, не стомлюються реготати до сліз.

Недільного ранку, вбравшись у найкращий одяг, Марія гайнула зі свого обійстя по Веселинівці. Тримає в руці великого лозинового коша, видно, важкенького, перев’язаного зверху вишитим рушником. З-під хустини вибилось пасмо вугільного волосся, в’ється гадюкою на вітрі, спалахує синюватим відблиском. Питають:

— Маріє, люди щойно на базар, а ви вже з базару?

— Мені щодня базар, і з ранку до смерку, — відказує.

Очі палахкотять лихою тривогою, й Марія мовби летить на крилах тієї тривоги, й така вона хаплива, поривчаста, як калина на шпаркому вітрі.

Ось і Крутий Виселок — по горбах дуби стоять дідуганами, зодягнутими в кожухи, вивернуті догори вовною, груші та яблуні в свічках достиглих плодів, сизіє повітря, прогіркле від запахів кропиви, пасльону, лопухів. На Маріїних щоках уже давно зайнялись рум’янці, тепер вони ще дужче яскравіють, наче натерті цеглою.

Ось і хата, до якої квапилась, і скрізь тут видно роботящу Трохимову руку: ліса сміється червоною лозою й гострим пакіллям, ворота прихилені, хвіртка напіводхилена, хлівець під шифером, криниця під дашком, качки за металевою сіткою, кролі в дерев’яних ящиках-печерках, купу брикету накрито витіпаними сніпками.

Тетяна з білявим своїм виводком снідають за столом, а Трохим, спершись на лікоть, півлежить у ліжку й сьорбає ложкою страву з полумиска.

— Смачного, — вітається Марія з порога. — З неділею!

Очі ж її чорні крилами тривоги так і літають над змарнілим Трохимовим лицем у рамі сивого волосся, над його випнутим із сорочки кістлявим плечем.

— Недужого навідати прийшла, — каже Марія, — бо душа болить і болить: що там із тобою, Трохиме, чи ліки які потрібні.

— Вилежую простуду, — мовить Ганжа, відкидаючись на високо збиту подушку.

— Банки йому ставила, натирала, — озивається Тетяна. — Весь час просить гарячого, то з дівчатами чай варимо.

— Вже легше, — хрипить Ганжа, бухикає.

— Де там воно легше, — скорбно погойдує головою Марія. — Може, що треба?..

— До столу сідайте, поснідайте з нами, — запрошує господиня.

— Спасибі, вже поснідала, — дякує. — То, може, щось треба? Я б і в аптеку...

— Ліків ніяких не треба, — хрипить Ганжа з ліжка, — бо я хворіти не збираюсь, а збираюсь очунювати.

— Ось я купила та зготувала, візьміть, Тетяно.

І, розв’язавши рушник із коша, виставляє на стіл чималий слоїк меду, гладущик сметани, курячу печеню в горнятку, липовий цвіт у марлевому вузлику, кетяжок калини, рум’янобокі яблука та воскового литва груші.

— Та чи ми бідні, — зітхає Тетяна, — чи не спроможемося самі...

— Ваше смачне, а хай і мого скуштує, хутчій видужає.

Довгенько гомонять про всяку всячину, а коли гостя збирається йти, то Тетяна й не думає відпускати з порожніми руками, силоміць тицьнула в коша якихось віддарунків. Троє дівчат сонячними променями пересувались по хаті, безшелесно порались, безмовно поглядали на гостю очима, заклубоченими синім маревом... А Трохим, склавши руки на грудях, проказав услід:

— Хай хлопець тепліше зодягається до школи, бо осінь...

А чим віддячила Тетяна за ті відвідини, за ліки та гостинці?.. Невдовзі троє дівчат її прийшли до Марії помагати копати картоплю на вгороді. Мовляв, так і так. Трохим Гордійович іще охлялий після хвороби, ледь ноги переставляє, то не подужає ні згинатись над заступом, ні повні мішки до погреба носити. Вони свою латку землі попорали, то поможуть. Марія спершу відмовлялась, а Трохим Ганжа обняв дівчат, мов сніп, перевеслом чіпких рук:

— Гайда, розумниці-вродливиці, на бараболю!.. Бо й справді задишка, хекаю...

Розумниці-вродливиці подались на город після обіду, а поки смеркло — добрячий клин довели до пуття. Неговіркі, мовчазні, вони копали корчі, вибирали картоплю, відрами висипали в мішок, і найстарша серед них, піддавши мішок на плечі, несла до погреба.

Сміх на городі спалахнув тоді, коли до дівочого гурту прилучився Маріїн хлопець — худий та чорний, мов грак, помагав копати й жартував, а вони раз у раз вибухали реготом. Далі, у млистій темряві, розпалили вогнище з сухого картоплиння, накидали бульби в полум’я, а самі метушились довкола й усе намагались штовхнути жартівливого, грекоокого грака у дим та вогонь, а хлопець перескакував хвацько й знову зачіпав дівчат — то обійме, то покепкує, то щипне.

Потім, коли споночіло, стояли кружком біля напівзгаслого вогнища, їли картоплю, перекидаючи, щоб не попектись, гарячі бульбини з долоні на долоню.

А коли дівчата йшли додому, то Марія кожній віддячила гостинцем — найстаршій, середульшій і найменшій дала по хустині кремовій, квітчастій. Видно, купила заздалегідь, лежали в скрині задля такої нагоди.

Тамтої осені Трохим Ганжа добивався з Тетяною на ярмарок у район. На ярмарок з’їхались машини з товарами чи не з усієї області, поприїжджали з сусідніх, а що вже ярмаркових зібралось! Торгуються, сперечаються, сміються, телесуються, сваряться, глузують, переморгуються, гарикаються, блимають спідлоба, світять очима, сумують поглядом, зиркають, косують, кліпають... Довкола ревуть мотори, щебечуть велосипедні дзвінки, бекають вівці, кувікають поросята, мекає худоба, іржуть коні, видзвонюють горщики, бамкають баняки... Жовтіють та рум’яніють яблука й груші, блищать гарбузи, біліє свиняче сало на лотках, червоніє свіже м’ясо, горить багрянцями домашня ковбаса, мерехтять осінні квіти.

Про такий ярмарок, може, Тетяні вже не першу зиму мріялось, а найдужче їй мріялось про кожушок, щоб ошатний, щоб мережаний, щоб із коміром білої вівці. Знайшли такий кожушок, одяглась Тетяна, оглядає себе з усіх боків, зазирає в людські очі, наче в їхніх дзеркалах годна себе вгледіти в тій вимріяній обнові. Наче ж і славний, а в пахвах тісний, жме, й так шкода ж той кожух із рук випускати, що ладна заплакати серед ярмаркового велелюддя. Аж глядь — Марія стоїть у гурті та приглядається, як то вона міряє на себе тісний кожушок.

— Трохиме, глянь, і Марія на ярмарку! — зраділа.

— То хай і вона приміряє кожуха, бо шкода випускати з рук, — знайшовся Ганжа.

— Маріє, одягніть на себе, може, вам підійде.

А Марія що? Худорлява, наче напівзгорілий вугляк, тонка в стані, зодягнулась у кожух із мережаними грудьми, застебнулася, із виляском ударила долонями по полах, крутнулась, притупнула ногою.

— Наче на неї шитий, — мовила Тетяна.

— То вже й не знімай, — сказав Трохим Ганжа, дістаючи гроші з гаманця.

— Для кого ж ви купуєте? — здивовано поспитав продавець кожуха. Та й, правду кажучи, була здивована решта ярмаркових, що цікаво стежили за примірянням. — Купуєте для своєї жінки чи для когось?

— Для жінки, для кого ж іще? — статечно, без тіні усмішки відказав чоловік. І вже до Марії: — Добре, що об’явилась на ярмарку, бо ти наче народилась у цьому кожусі.

— А я бачила чоботи для Тетяни, — сказала Марія. — Саме впору на її ногу, бо я ж її ногу знаю.

Хромові чоботи й справді були на Тетяниних ногах як улиті.

Й тепер вони ходили по ярмарку, як дві рідні сестри: чорнява цвіла в кожусі, що грав візерунками мережок, а білява басовито порипувала чобітками, і, здається, одну носив кожух без видимих зусиль, а другу носили чоботи-скороходи. А поміж них виступав Трохим Ганжа, й далеко було видно чоловіка над морем хусток, шапок, картузів, бо голова світилася сивим волоссям та сивою бородою, мов сонце променями. Й не одне з ярмаркових, угледівши гвардійський значок на Трохимових грудях, умить цікаво прикипало до того значка, а потім уже оберталось на вигонисту постать.

Посутеніло; попримощувались на підвіконні кури з півнем, топчуться на солом’яній загаті, не хочуть до хліва; сиротливо чорніють на вільхах порожні воронячі гнізда; човник місяця гойднувся на хвилі вечірньої мли — й так, здиблений, застиг, ніяк не підійметься вгору його вутла золота корма, ось-ось зачерпне важкого мороку.

— Трохиме, — спроквола озивається Марія до чоловіка, що, дивлячись передачу по телевізору, заплющився й дрімає. — Позавчора ж я знову ходила у Псярівку до брата, до Андрія...

— Та вже казала...

— Не все сказала... Пам’ятаєш за того псярівського вдівця, що навесні перестрівав біля своєї садиби, коли я ходила до Андрія?

— Пригадую, — ледь здригаються повіки.

— То позавчора знову здибались. Видно, ждав мене, бо й костюм зодягнув і почепив галстука в смужечку, й одеколоном від нього чути.

— Сватався?

— Сватався, — зітхнула Марія. — А я й кажу йому: «Сватаєшся не тільки до мене, а й до сина, а й до чоловіка мого». Так, Трохиме?..

Трохим зводиться, човгає по хаті, відповідає:

— А так, так...

— Може, й не слід було казати, а тільки не хочу приховувати від тебе...

Трохим Ганжа знову дивиться телевізор. Смеркло, потонули в темряві вільхи з порожніми гніздами на гіллі, місяць зник у хмарах.

— Взнавав я в людей за того чоловіка, — перегодя озивається Трохим, втупившись в екран заплющеними очима. — Всі кажуть тільки добре за нього.

— Трохиме!..

— Сам доглядає двох дітей, хазяїн, заробляє на тракторі, вміє берегти копійку, недавно поставив нову хату, скрізь достаток і лад... А ти ж іще не стара, Маріє.

Жінка кладе вінок рук йому на плечі і, тулячись своїми чорними косами до його білої паморозі, береться виповідати так, наче лементує: