Сюжет для мелодрами

Євген Гуцало

Автобус зупинився; хряснувши, наобіч розчинились дверцята, здмухнувши куряву з приступців, і з автобуса почала виходити Лукерка.

Саме почала виходити, а не вийшла відразу. В отворі показались тупоносі черевики, схожі на дві задимлені чавунні праски. Смужка полотняної підтички гойдалась над чавунними прасками притоптаних черевиків, над тією білою смужкою чорніла нижня спідниця, поверх неї ще одна, коротша, кольору осінньої лободи, а вже поверх цієї лободи скупенькими квіточками зацвів фартух. Лукерка була зодягнена в лейбичину, а закутана терновою хусткою, з-під якої — бинтовою стрічкою на лобі — видніла біла пілочка.

Отже, затримавшись на приступцях, Лукерка слідом за своїм худим тілом намагалась висадити з автобуса чималого коша. А що кіш плутався посеред інших кошів, кошиків, мішків і тлумаків, то Лукерка на якийсь час загородила вихід, викликавши справедливе ремствування пасажирів. Зрештою, Лукерка і її кіш опинились на дорозі, і, дивлячись на них, важко було сказати, хто при кому: кіш при Лукерці чи Лукерка при коші, бо дівка була зросту дрібного, непоказна, а кіш її на базарі та в районних магазинах налився такою вагою, що не можна було не залюбуватись його дорідністю.

Та коли по своїй вулиці Лукерка простувала додому, то не так вона чи кіш привертали увагу односельців, як її супутниця. Так, супутниця, котра висунулася з автобуса слідом за Лукерчиним кошем і тепер ішла біля того коша, наче біля рідного.

Вулиця слалась довга, обсаджена вишнями, яворами та кленами, а Лукерка жила на самому краю, від поля. Зараз їхній похід по вулиці вітали півні сурмистими співами, а також гусаки, що витягували шиї й сичали, захищаючи гусенят; а також прив’язані по обійстях собаки, вірні сторожі ввіреного їм господарства. Діти, що грались, припиняли свої гриська й замовкали, мовби водою похлинулись. Молодиці, що траплялись по подвір’ях, облишали свої клопоти й пильно дивились, як вулицею посувається здоровий кіш, під кошем човгає Лукерка в чавунних черевиках-прасках, а поряд із кошем іде Лукерчина супутниця.

Їздовий сільської крамниці Петро Кульша сидів у передку воза, посмикував віжками, як раптом закам’янів на виду, тільки очі двома свічками тліли з-під смолистих брів. Тими свічками присвічував Лукерці та її супутниці, й коли жінки вже поминули воза, то Петро Кульша обернувся й дивився услід доти, поки коні самі стали. Тоді їздовий сільської крамниці збудився, смикнув віжками, ляснув батогом і закричав у приступі веселого, радісного божевілля:

— Гаття, вйо, цабе, соб!..

Коні зопалу смикнулись, віз загуркотів по груддю, по висохлих після дощу калабанях, а Петро, наче сказившись, наче блекоти об’ївшись, усе вимахував блискавкою батога над кінськими спинами, мав перекошене від дикої втіхи татаркувате обличчя й погукував:

— Гаття, вйо, цабе, соб, мої «Жигулі», бо я вам ребра пощитаю!

І його віз весняним громом котився по тихій, зашпоришеній вулиці.

Ще раз обернувся Петро Кульша — саме в цю мить Лукерка звертала на своє подвір’я.

— Га-га-га! — зареготав уголос їздовий сільської крамниці, відчуваючи, як до грудей прибуло тепла, як жаром загорілось у голові. Й знову: — Га-га-га!

А коні, чуючи той сатанинський регіт, побігли хутчій, і хвости їхні розпушились од вітру, й гриви буйно струмували по гнідих, лискучих шиях.

У якому селі не почалися б такі балачки? Мабуть, у кожному почалися б.

Говорили не так про Лукерку (хоч, звісно, язики не оминали ні її, ні коша, ні предків до десятого коліна), як про супутницю, яка ото, зійшовши з автобуса, разом із Лукеркою пропливла вулицею й завернула на її подвір’я.

Жінка була не тутешня, не бабиного роду-плоду. Жінка, мабуть, була й не з сусідніх сіл, та й не з району, хоч добилась до села в неділю районним автобусом, котрим, як заведено, здебільшого роз’їжджають базарувальники. Жінка була зі світу, що лежав десь далі за сусідніми селами й за райцентром, усім було ясно; от тільки неясно — звідки саме.

Жінка була дуже вродлива.

Вже в перший день тієї з’яви в селі по хатах почали гомоніти про її вроду. Якби з Лукеркою приїхало казна-що, то й не помітили б або ж помітили б і забули, а тут — не могли не говорити. Воно якось само говорилось. Насамперед, стали порівнювати з найкращими сільськими дівчатами і молодицями.

Звичайно, в першу чергу з головою колгоспу Василиною Кононівною. І не тому, що Василина Кононівна вдалась усім красуням красуня, зовсім ні. Бо й на лице вона простувата, й бісики з її очей не скакали замолоду, як і тепер не скачуть, а таки порівнювали, — мабуть, найдужче тому, що ставились до Василини Кононівни з повагою. І, незважаючи на всю повагу до неї, як до керівника і, звісно, людини, виходило все-таки, що поступається Василина Кононівна перед отією приїжджою жінкою.

В другу чергу порівнювали з директором школи Феодосією Захарівною. І не тому, може, що в Феодосії Захарівни чорні коси грали сизим полиском чи щоки рожевіли наливними яблуками, а просто з поваги до її невсипущого піклування про їхніх дітей, із вдячності до її терплячості багаторічної. І виходило так, що років п’ятнадцять-двадцять тому, коли Феодосія Захарівна вчила ще батьків своїх нинішніх школярів, вона могла позмагатися будь із ким у вроді, у вихованому поводженні, а от тепер, мабуть, їй теж не знайдеш рівних у поводженні, в манерах, у культурі, та от літа беруть своє, хіба сховаєшся від них...

Уже в третю, четверту й п’яту чергу порівнювали з жінкою бригадира тракторної бригади, відомою модницею, а також із жінкою дільничного міліціонера, яка, подейкували, в хаті любила походжати в міліцейському картузі, а також із жінкою знатного дояра, котра й сама була знатною дояркою, — і от виходило, що коли від усього сільського жіноцтва взяти якусь одну-другу рису чи прикмету (в тієї — губи, в другої — щоки, в третьої — очі), то таким чином воно могло б перемогти будь-яку заїжджу красуню, а от якби кожна з сільських жінок виступала окремо, самотою, то навряд чи варто й було тягатись.

Отже, виходило, що сила сільського жіноцтва, його краса й привабливість — саме в єдності, в колективізмі, і цю їхню колективну вроду ніхто ніколи не подужає.

Балачки несли тривогу. Ця тривога западала в чоловічі душі, й чоловіки, слухаючи, басували гарячими поглядами, а то в гордовитому здивуванні зводили голови, видаючи горлом дивні здушені звуки, схожі на скрики свійських птахів, які чують у піднебессі потужний переліт диких птахів до вирію, і їм самим хотілося б ринутись у мандрівку.