Сюжет для мелодрами

Євген Гуцало

— Гарні ви ниньки, — лила солодку патоку Лукерка. — І вашого віку вам не дасиш.

— А я й не прошу свого віку, — сказав із гідністю дід Матвій, не відриваючи погляду від нового взуття свого.

— Овва! — засміялась Лукерка, орудуючи праскою на столі, свою лляну сорочку прасуючи. — Ідіть свататись до Варки Луцищиної, коли потребуєте бабу до хати. З Варки баба справна і до печі, й до городу, й до ночов, щоб обпирати вас. А до мене, дідуню, не ходіть.

Матвій не озвався. Лукерка все-таки була рада цим відвідинам і втішено всміхалась.

— Ось поглянь лишень... — зрештою благально мовив дід Матвій.

— На кого? На вас? Нівроку собі.

— То чи схоче твоя постоялиця портрет намалювати?

— Отого й прийшли? — своїм вухам не повірила Лукерка. — Вона ж молодих малює! Хто багато молока надоїв! Чи землі зорав! Чи хліба намолотив! А ви що намолотили?

— Я, може, чотирьох жінок пережив, — образився дід Матвій, — а ти пащекуєш до мене!

— Захотілось портрета! Чи моя постоялиця захоче й глянути на вас, не те що малювати!

— Не до тебе п’ється, Лукерко, — побуряковів старий. — Не до тебе й чхається, а ти кажеш — будьте здорові! Якби сама не сказала, що хоче намалювати, хіба я оце приперся б у твою хату?

— Сама сказала? — не повірила Лукерка.

— Сама, — червоним своїм тваром цвів дід Матвій. — Здибала на вулиці — й сказала.

— Нема зараз... — прошелестіла розгублено, почуваючись так, наче дід Матвій невимовно образив її в чомусь. Тільки в чому? В яких надіях? І вже не сокоріла, як перше, і вже вуста її не лили патоку — не стало патоки в душі, вичерпалась раптово.

— То я зажду, — зовсім оговтавшися, сказав дід Матвій.

— Ждіть, дідуню, — зовсім опавши на голосі, згодилась Лукерка. — Ослона не пересидите.

Праска розпеклась так, що одяг під нею чи то парував, чи то димував. Лукерчине лице взялось плямами, зір заслався туманом. І зненацька саме їй скочило з язика:

— Посиділи трохи, то вже йдіть, дідуню. Бо люди всяке подумають, чого це ви поріг мій переступили. Якби хоч постоялиця була, а то ж, самі бачите, нема.

— Вечірня година, має навернутись, — добродушно заперечив гість.

— Хоч надворі чекайте, хоч у вулиці, — зліше сказала Лукерка. — А тільки я не хочу, щоб про мене казна-що плескали.

— Та ніхто й не подумає плескати! — торопів дід Матвій.

— Подумають! Бо ви такий! — шелестіло з Лукерчиного язика. — Чотирьох жінок пережили, то й мене замислили пережити? А не дочекаєтесь!

— Оглашенна! Вар’ятка! — сичав дід Матвій, тупцяючи до дверей, зовсім забувши, що на ногах нові туфлі, в яких годилося б ходити поважно. — Не до тебе п’ється!

— Хай малює вас у полі! Чи під вербою! Чи в байраці! — ринуло навздогін.

А дід Матвій тільки за ворітьми отямився, що він у новому, святковому взутті!

Може, стежка шепнула стежці, може, бузина переповіла блекоті, може, курка накудкудакала горобцям, а тільки скоро поміж жіноцтва почали точитись балачки... Мабуть, спершу навіть не балачки, а самі підозри спалахнули, як суха солома, а потім і ожереди зайнялись.

Почали перемивати Лукерчині кісточки. Й не дивіться, мовляв, що в дівках засиділась. І не зважайте, що з виду непоказна. Й не довіряйте, що начебто чоловіки в її бік не дивляться. Бо якби не дивились, то де б ці балачки взялись? Та й немає диму без вогню. Та й саме в тихому болоті чорти водяться. Менше треба остерігатись молодих дівок, ніж Лукерки, бо що їй втрачати?

Якось іде Лукерка вулицею, мимо Завірюшиної хати йде, аж тут Завірюшина жінка з відром сміття, несе сміття до тієї ковбані, що до неї всі зсипають усякий непотріб. І не дійшла до ковбані, прямісінько з того відра під Лукерчині ноги сипнула!

Ще й сплюнула спересердя. Обернулась — і гайда назад, лиховісна. А Лукерку наче стовпом поставило соляним, довго отак стовбичила.

А вже пополудні здибалась із Степанидою, жінкою того самого Максима Тернового, в якого не те що з криниці води не набереш, а й льоду на водохреща не випросиш. Степанида на вдачу тиха: ти її не зачепи — й вона тебе не зачепить, ти їй добре слово, а вона тобі десять. Ось хіба що тільки такому чоловікові попалась, що з ним надбаєш — краще б, здається, загубити.

— Лукерко... — сказала ніяково.

— Та вже Лукерка, — скрушно так похитала головою.

— Сім’ї не звідала, дітей не мала, горе тебе завжди обходило.

Лукерка зіниці вигострила, як ножа на стару курку: до чого річ вернеться?

— А в мене їх четверо, натерпілась усякого. Ти ще молода, Лукерко, як на теперішні часи, знайдеш собі чоловіка. То відступись, добром прошу...

— Від кого відступитись? — наче громом ударило в потилицю.

— Та від Максима від мого, від Тернового... Знаю, ти не винувата, а тільки ж Максим пристане сам. Люди мені розказували, як до тебе в’язне.

— Горенько ж яке, — сполотніла Лукерка.

— Жени його, по ногах бий.

— От і не буду бити! — знагла скрикнула Лукерка. — От і не стану гнати!

— Як то? — злякалась Максимиха.

— А так! Сама бий! А сама жени! А я не стану, от! І щоб ви мене більше не перестрівали й помий під ноги не лили, бо в сільраду заявлю! Казитесь із жиру, от! І Максим твій із жиру казиться, й ти біля нього, й усі ви!

Хто знає, як далі розгорталися б події. Можливо, їздовий сільської крамниці Петро Кульша таки прийшов би в Лукерчину хату свататись до її постоялиці, а потім, упіймавши облизня, всім хвалився б, що не дуже й кортіло. Можливо, сільський джигун Макар Завірюха зійшовся б груди в груди з іншим сільським джигуном, часів пореволюційних, періоду колективізації і перших п’ятирічок, а саме — дідом Матвієм, і ще невідомо, хто б у цій сутичці мав перевагу. Можливо, сусіда-шофер Максим Терновий і не перепнув би назад свого собаку ближче до воріт і колодязя, можливо, наступної зими вже й криги випросили б у нього люди. Мало що з часом статися могло б!

Мало що з часом статися могло б, якби Лукерчина постоялиця, міська художниця, жінка дивовижної вроди, й далі зоставалась у її хаті. Якби жила в її хаті, ходила вранці малювати світанки біля ставу, а ввечері — захід сонця в лісі, якби легкі і вправні її олівці робили ескізи портретів колгоспних доярок чи трактористів. Можливо, не один баян тоді пройшов опівночі по вулиці до поля, а потім повернувся б із поля назад, і Лукерка таки зуміла б упізнати в темряві, нарешті, кому ж то не спиться, хто ж то внадився на їхній куток!

Та невдовзі... Невдовзі вся вулиця бачила, як Лукерка недільного ранку йшла у район на базар. Верхи на Лукерці, мовби на витривалому коні, сидів здоровецький кіш, повний усякого городнього надібку, призначеного на продаж. Лукерка ступала в своїх чорних черевиках-прасках, над ними погойдувалася одна спідниця, друга спідниця, а також квітчастий фартух...

А поряд із Лукеркою, чи то поряд із кошем, ступала постоялиця.

Вулиця стежила за її ходою — стежили явори зі снопами сонця в чубатих верхівках; дивились хати голубоокими вікнами; півні крутішими водоспадами напружували хвости. Світло її вроди падало довкола так само щедро й безборонно, як сонячне, й від нього так само і добрішав людський настрій, і достигала городина, й далі розсувались обрії.

Авжеж, і далі розсувались обрії, й душа не одного чоловіка попросилась у політ ген-ген як далеченько, аж за ті розсунуті обрії.

А Лукерка?

Схожа була на себе... й начебто ні. Схожа, бо в тих самих своїх базарних спідницях, і біла пілочка на голові, й тернова хустина. А не схожа, бо геть одмінена з обличчя: завжди піснувате, з надв’ялими губами, з прокислим поглядом, із борозенками на вузькій латочці лоба, — воно зараз розгодинилось, як небо над польовим пругом, рожевіло радістю.

Їздовий сільської крамниці Петро Кульша перегнав їх, обернувся — й осадив коней.

— Лукерко, підвезти до автобуса?

Лукерка грайливо гуцнула коша на плечі, відрізала:

— Вже близько!

— Гаття, вйо, цабе, соб! — крізь зуби просичав спантеличений Петро Кульша, рвонувши коней.

І хоч як хутко їхав, та наглий жаль був іще хуткіший, наздогнав кібцем, уп’явся пазурами в душу, тримав душу в пазурах, мов хробака. За ким жаль? За чим?

А Лукерці здавалось, що то явори за нею стежать по всій вулиці, що голубоокі вікна за нею підглядають, обрії від її настрою та доброго серця розсунулись. Чулася зараз, як ніколи, дужою, здатною перемінити світ і життя в світі.

У цій впевненості і в цьому настрої, мабуть, варто й залишити Лукерку. Бо коли залишимо в такому стані, то наче навічно подаруємо Лукерці її саму в найкращій своїй суті, саме в тій, яка і є, напевне, її справжньою суттю.