Сюжет для мелодрами

Євген Гуцало

— Оту, що живе в Лукерки, бачили?

— Що куток наймає? З міста?

— Скажете, кепська молодиця? — дивився соколом на матір. — І незаміжня, взнавав.

— Добре, хоч незаміжня, — зітхнула мати. — А тільки ж... не віриться. Говорив із нею?

— Говорив, — сказав Петро, доївши юшку. — Їду возом, а вона йде. Я пасу її очима, а вона пасе мене. Спиняю коней і питаю, чи замужем. Засміялась і каже, що розлучена. Я вйокнув і далі поїхав.

— А вона?

— Що вона? Пішла своєю дорогою. Значить, ви, мамо, гайніть на вивідки до Лукерки. Вже побалакайте за неї, що за пташка, щоб я спрожогу не вскочив.

— Та чи вона сюди приїхала заради тебе?

— А може, заради мене, чом не спробувати? Ви, мамо, сміливіше. А то й рибки вам кортить, і не хочете ніг замочити.

Вночі Лукерка довго не склеплювала повік, чекаючи, що знову баян навідається під вікна. Ниньки і вчора вивідувала, хто ж це тепер має інструменти в селі. Слухають телевізори, транзистори, то до інструментів не дуже тягнуться... Вже й опівніч, навідається чи ні?

Задрімала, і з сонного туману долинула музика. Серце Лукерчине вдарилось лунко, ще лункіше, й вона долонею торкнулась грудей, наче побоювалась, що вискочить здичавілим півнем. Знову мелодія поснувалась до поля, там причахла в ярку, а вже скоро з ярка назад у вулицю вернулась. І так зойкнув баян під вікнами, що Лукерка звелась у ліжку, дріж її пройняв. До вікна припала, холодної шибки торкнулась гарячим лобом, а хіба розгледиш у темряві, та й стара яблуня затуляє вулицю, вишневе гілля застує.

Хто ж це внадився у вулицю, хто грає під вікнами, кому не спиться глухої ночі...

Отой сусіда-шофер, отой Максим Терновий, у якого взимку не випросиш льоду, отой, хто вп’яв собаку біля воріт, щоб не ходили до криниці (а недавно таки переп’яв далі від воріт, хоч Лукерка так-таки й не братиме воду з його колодязя), отой, значить, сусіда-шофер що сьогодні вкоїв? Ніколи ж не підвозив Лукерку ні з базару, ні на базар, ніколи ні торфу їй до хати не підкинув, ні дрівцят із лісу, а нині... йде Лукерка по вулиці, тут наздоганяє машина, спиняється, з кабіни висувається Максим Терновий і питає:

— Чи тебе не підвезти, Лукерко?

— Куди підвезти? — питає подивована Лукерка.

— Та чи я знаю — куди? Кажи, то підвезу.

— І пішки доберусь, мені близько, по молоко йду для своєї постоялиці.

— Пішки то й пішки, а міг би підкинути, — добродушно мовить Максим Терновий. І питає: — А може, твою постоялицю куди треба доставити?

— А куди? — торопіє Лукерка.

— Куди треба, — відказує Максим Терновий і рушає.

А Лукерка ніяк не візьме собі в тяму, що це з світом почало діятись — Максим Терновий напрошується в доброчинці!

Тут спиняється віз під явором, і їздовий сільської крамниці Петро Кульша каже з передка:

— Лукерко, зайди до моєї матері, має балачку до тебе.

І, підморгнувши, наче вогнисту стрілу з тятиви пустивши, повіз порожні пляшки. Гадкуючи, яку б це пильну справу мали до неї, Лукерка чомусь забуває, що йшла по молоко, звертає через городи — так коротша дорога до Одарки, матері Петрової.

Й з якої це причини причепурилась Одарка? Голова цвіте барвистою хустиною, груди жаріють буйноквітою кофтиною, так само спідниця кольором випаленої глини сміється-регоче.

— А я, Лукерко, до тебе вирядилась, а тут і ти на поріг.

Лукерка аж побіліла з доброго дива — це з яких пір почали виряджатись до неї?

— Петра вашого здибала на возі...

— Ой, Петро... Хай би багато мала синів, а то одного. Вже й перед людьми встидно, що засидівся в старих парубках.

— Чому встидно? — зопалу відказує Лукерка. — Ось мені й трохи не встидно.

— Й ти сама, — лагідно каже господиня. — Знаєш, що самій живеться не солодко.

Лукерка піддається на чуже співчуття, душею тане.

— Петро сам, і ти сама, — повторює Одарка. — Думаєш, мені, матері, не хочеться, щоб він привів невістку в хату, щоб потеплішало тут, затишніше стало?

«На кого натякає? — гарячково міркує Лукерка. — Мовляв, обоє самі, обоє без пари...»

І від неясного здогаду-сподівання мозок їй починає горіти, мов діжка солярки, обпалюючи думки, яких ізнагла наринуло, як граків на зорану ріллю!

— Авжеж, — перешерхлим голосом згоджується Лукерка. — Давно пора.

— Ти сама, Лукерко, натерпілась, чи тобі не знати.

— А так, — відказує, сповнюючись усе більшої ласки до цієї привітної жінки, яку їй ось цієї миті вже кортить назвати матір’ю, кортить припасти до її грудей.

— Не скажу, що Петро шовковий, що з нього можна вірьовки вити. Але в добрих руках він би шанувався. Ось у таких, Лукерко, як твої руки, він і до хазяйства навернувся б, і до сім’ї.

— Так, — шелестить Лукерка у відповідь, щаслива й горда. Може, то Петро Кульша вночі ходить із баяном по вулиці? Але ж у нього нема інструмента... Дарма що свого нема, міг би позичити, бо грати вміє! — Так! — шепочуть вдячні Лукерчині вуста.

— А що це в тебе за жінка спинилась у хаті? Й надовго?

— Малює. Ходить по ярах, по байраках, а то в лісі. Читає вдосвіта. За місяць наперед заплатила, то хай живе, хати не пересидить.

— Кажуть, розлучена?

— Й розлучена, й дітей нема. Видно, при грошах, бо за все платить — і за молоко, й за цибулю.

— Розлучена, — гірко зітхнулось Одарці. — Видать, якась причина є, що розлучена. Мабуть, їй було з чоловіком не з медом або чоловікові з нею було не з медом.

— Хто відає, — непевно мовила Лукерка. Самій розлучатись не випадало, то хіба знала, кому більше буває не з медом жінці з чоловіком чи навпаки.

— Ось мій Петро накинув на неї оком...

— Петро? — захмарилось Лукерчине обличчя.

— Хай би познайомився, га? А тебе ось що попрошу... замов за Петра добре слово. Тільки там у вас зайде розмова про п’яте-десяте, і вверни про Петра. Мовляв, жодної дівки в селі не міг уподобати, а тут як наврочено.

— Наврочено? — позеленіли Лукерчині губи. І ще хвилину тому їй хотілось упасти перед цією жінкою на коліна? Притулитись до її грудей? Назвати матір’ю?

— А я б уже й спасибі долі сказала, й тобі, Лукерко, подякувала б.

Лукерка стояла як стіна.

— Чи вашого Петра не знають? — сказала хоч і тихо, зате з притиском. — Сьогодні з одною, а завтра з другою? То чи можу я перед чужою людиною розхвалювати? Взяла до себе в хату, а зла їй не зичу.

— Правда, Лукерко, — вмовляла мати, — що Петро кручений-верчений, ніде правду крити. Але ж чи тобі важко добре слово замовити?

— А ніколи, — затялась Лукерка, все дужче злостячись. — Хай краще отакий і сидить у парубках.

— Та схаменись, Лукерко!

— І ви такі самі, як він! Яблучко не далеко відкотилось від яблуні! А чужа людина лиха мені не заподіяла, щоб я до неї отак!.. Я про Петра всю правду розкажу, хай стережеться!

І вийшла. З неї, мов із чавунця, здавалось, гарячі приски летять, ошпаритись можна. Ти ж бач! Хай сидить у парубках. А вона ж, дурна, подумала, що Петро Кульша ходить уночі з баяном по вулиці. Нема в нього баяна. І ніхто не позичить. А якщо навіть позичить, то хіба він колись умів чи тепер уміє грати?!

Дід Матвій переступає хатній поріг так, мовби вутлий човен високу річкову хвилю переборює. З розхристаної вишитої сорочки пнеться догори синьоока, сивочуба та капловуха голова, що невдовзі облетить на вітрі осінньому. Сорочка заправлена в синє міліцейське галіфе старого зразка (це галіфе подароване внуком, що служить в області), на ногах — новісінькі жовті туфлі, озуті вперше.

— О, дідунь навідався, — з перебільшеною сердечністю озвалась Лукерка.

— Не виженеш? — підозріливо запитав гість, що, видать, побоювався її конозистої вдачі.

— Чом би мала виганяти? — сокоріла Лукерка, якій раптом закортіло покепкувати з Матвієвих зальотів. — І чого це ви так вирядились проти п’ятниці? З гостей, може, вертаєтесь?

— Та не з гостей, а в гості, — статечно мовив той. І порипів у нових туфлях до ослона, мовби по сипучому снігу ступав.