Сюжет для мелодрами

Євген Гуцало

Потайна Лукерка того самого дня відчула, як до неї змінилося ставлення односельців-чоловіків.

Споконвіку її знали як базарувальницю. Ніколи лапою не гребла від себе, а тільки до себе. Любила позичати в когось, але комусь — не любила. Мала зловтіху, коли комусь переходила дорогу з порожнім відром, і сердилась, коли впорожні переходили їй. З неї кепкували в очі й позаочі, проте Лукерці що? Чужі глузи їй як божа роса.

— Здрастуй, дівко!

Вітається від воріт сусіда-шофер Максим Терновий. Колись він був купив болоньєвого плаща, синього, а другий болоньєвий плащ, коричневий, дістався йому в подарунок. То з тих пір ніяк не може зносити ні синього, ні коричневого, хоч і зодягає щодня. Сьогодні Максим у синьому.

— Здрастуй! — не дуже привітно відказує Лукерка, з якою сусіда-шофер здоровкається раз на рік, та й то губу закопиливши. І замітає Лукерка подвір'я, дере віником шпориш — від кізяків, трісок.

— А кого це ти прийняла жити до себе? — сміються Максимові очі такою приязню, мовби він із рідною мамою, розмовляє, з якою не здибався з колиски.

— А тобі що? — супиться Лукерка.

— Питаю... Чого це ти, дівко, перестала ходити по воду до нашої криниці? Ходи до нас, бо від Олянки тобі носити і далі, і важче. Бережи здоров’я, знадобиться.

Й геть прошкує, мовби з рідною набалакався. А Лукерка подумки дивується за ту криницю — Максим Терновий сам прив’язав скаженого пса біля воріт, щоб по воду не ходили, а тепер за її здоров’я почав уболівати, це ж із якого дива? Й далі дере віником подвір’я.

— Здрастуй, Лукерко!

О, Макар Завірюха — віспувате обличчя схоже на медові стільники, під віями рої іскряться, а голос має басовито струнний, так і гуде, мовби бджолина музика в будяках.

— Здрастуй, — відказує Лукерка сердечно.

Макар Завірюха — її давня пасія. Пасія з тих пір, як до школи спільно ходили, а потім на корівнику біля худоби порались. І хоч оженився, й хоч дітей надбав, а однаково — пасія. І хоч, знає, по інших молодицях волочився і волочиться, а однаково — пасія. Все подумки Лукерка прощає йому, хоч і не чоловік. І так само завтра простить Макарові Завірюсі всі вибрики.

— Добре живеш, — не так запитує, як стверджує Завірюха. — Кажуть, когось на квартиру пустила?

— Пустила, — хвалиться Лукерка. Наче пустила не для людини, не для себе, а для Макара Завірюхи, раз йому так цікаво. — В районі познайомилася, славна жіночка.

— Зайду якось увечері до тебе, — обіцяє.

— Заходь, — радіє Лукерка. Радіє, бо поріг її хати Макар Завірюха переступав увостаннє два роки тому, на Великдень, коли заколола кабанчика, а Завірюху водило напідпитку. І досі пам’ятає, як важко обійняв у сінях, дихаючи гаром у лице. Обійняв — і за двері вивалився. Думала, ще на світанку навідається, навмисне всього кабанчика не продала на базарі, довго тримала солонину. — Заходь, — привітно повторює Лукерка.

Подався, а їй перед очима все стоїть його веселе, віспувате обличчя, схоже на медові стільники, і голос гуде бджолиним передзвоном.

О, дід Матвій суне мимо обійстя, зупиняється. Чого ти зупиняєшся, старий сич? Треба за хлівець сховатись. Колись навідувався до неї дід Матвій. Поставив могорич на стіл, а сам — як маківка сяє. Лукерка — драглі на стіл, думає: яка хороба припровадила діда Матвія? А той на покуті сів, сидить, як Микола-угодник, і твар його на макітру схожа, щойно з черені витягнуту, така руда, така червона твар. Заслаб чоловік чи з глузду з’їхав, бо від старих та древніх усього можна чекати. Аж він, трясця його покійній матері, свататись прийшов! Я, каже, прошу тебе, Лукерко, перейти в мою хату і бути за господиню. Як то за господиню?! А так, відповідає, що хай моє хазяйство буде твоїм і ти дивися за мною, доглядай, пери, готуй їсти... Лукерка, правда, тоді не розгнівалась, Лукерка, правда, тоді відповіді ніякої не дала, сказала, хай почекає. Дід Матвій уже два роки чекає, то, може, оце навідався по відповідь? Ні, дідуню Матвійку, даремно пришльондрав, молода я для тебе... молода я для тебе, почекай трохи, може, і я скоро стара стану, тоді й матимеш відповідь...

А що чується Лукерці вночі? Тоді, коли вже всі люди сплять, коли тільки собаки перегавкуються під зорями? Чується крізь сон, що повз вікна її хати йде баян. Іде баян, грає, та так вже ревно грає, що або слухай, зціпивши зуби, або ридай у подушку. Може, баян так собі просто повертається з гулів додому, а може, простує до когось? Але ж до кого, коли подався до поля, й там голос притих, поснувався в далечінь... О, назад повертається, від поля, і грає хвацько, що в ліжку не влежиш, слухатимеш. Кого ж це колотить, кого носить? Не так тепер і багато гармоністів у селі, та й чого їм забредати на цю вулицю, до кого? Не до неї, не до Лукерки. Але ж, здається, більше ні до кого. Прислухається, як тане звук баяна. Чи ще повернеться? Чомусь хочеться, щоб повернувся. От не до неї, ні, добре знає Лукерка, що не до неї, а десь у куточку душі кортить, щоб знову баян пройшов по вулиці попід вікнами, щоб розіллялась музика...

Мабуть, щось прочула чи пронюхала Завірюшина жінка, бо інакше не посварилася б зі своїм Завірюхою. Горнят не побила, качалкою по плечах не огріла, зате дерев’яною ложкою так ляснула по щоці, що аж задзвеніло вилясками, наче від вибухової хвилі.

— З міською художницею хотів поговорити? А про що їй говорити з тобою? — кричала в гніві. І, здається, кричало її велике обличчя, сухі карі очі, гінке тіло кричало. — Ти мені баки не забивай тією художницею, до Лукерки потягло, мов кота до сала. Чи тобі того сала вдома бракує?

— Не бракує, — запевнив Завірюха, полохливо поглядаючи на худу свою, войовничу жінку.

— Та з тієї Лукерки давно сиплеться порохно, куди вона судна та годна!

— Авжеж, — згоджувався Завірюха, якому було невтямки, як жінка не може повірити в його щиру цікавість до міської художниці.

— Ось я піду до неї та побалакаю, ось розкажу, хто вона така!

— Май глузд!

— Ще й обороняєш ту хвойду?

— Та яка з Лукерки хвойда, схаменися!

— І захищаєш? Переді мною захищаєш? А не приманювала тебе? А других не приманювала? Хіба не зазіхала на діда Матвія, та той зумів одкрутитись?

Жінка палала золотим полум’ям, і слова її пашіли вогнем.

— Побійся наших дітей! — хаменав Завірюха дітьми, що зараз були в школі. — Бо втечу з хати!

— Тікай до неї! Тікай хутчій, коли за Лукеркою світу не бачиш!.. Він із художницею хотів поговорити! Про що ж їй говорити з тобою, отямся!

Завірюху, зрештою, вимело за поріг, кинуло бурею за ворота, повело вихором по дорозі.

— Тікай, тікай, зальотнику! Печінка болить, а він іще зальотник, — гриміла жінка, й від голосу її все довкруж гриміло: стіни, стеля, шибки у вікнах, посуд на миснику.

Мати розмовляла з сином, себто з їздовим сільської крамниці Петром Кульшею. Матері такі розмови, були гіркі, а синові — навпаки, слухав би й не переслухав. Чорний, вугільний вид його починав блищати, сяяти, як блищить і сяє намащена смальцем халява чобота.

— Никаєш і никаєш, мов циганський кінь, нема тобі ніякого притулку чи пристановиська.

— Га-га, — посміхався Петро, лигаючи гарячу юшку з полумиска.

— До Тамари повчащав — і кинув, а дівка славна, перед людьми осоромив. Якби не славна, то хіба заміж вийшла б? А так і замужем, і дітей двоє, й нову хату поставили.

— Таж далеко було повертатись поночі від Тамари!

— Від Тамари було далеко, зате від Оксани близько. Вже Оксана в районі живе, торгує в магазині дитячими цяцьками, чоловік її в депо, мають город біля вокзалу.

— Таж в Оксани оцей-о зуб надщерблений, кусається, коли цілує.

— А хто вже краще цілувався, як Настя? Сам хвалився, як Настя цілується. То в неї вже скоро третє знайдеться, і живуть із чоловіком добре. Це б за тобою так дивилась, як за ним. Це б за твоїми дітьми так доглядала! Це б за мене так піклувалась, як піклується за свою свекруху!

— Га-га! — сміявся Петро, обпікаючись наперченою юшкою. — В парубках краще, ніж із хомутом на шиї.

— Ти вже не парубок, а дядько! А дід! Може, і я б хотіла онука бавити! Всі матері як матері, а я досі без онука. Думаєш, руки мої не скучають за немовлям? Скучають. — І благально так сказала, руки заломивши: — Чи ти й справді не можеш знайти когось до пари?

— Вже знайшов, — твердо відказав Петро Кульша.

Оторопіння пойняло матір — як же це вона прогавила, невже й справді?