Любов у такому віці

Євген Гуцало

Закриниччя, здається, звикло до всього на своєму довгому віку, але до такого...

Спершу — про Катерину Чорномаз. Вона, скінчивши школу, пробувала вступити до технікуму, де, кажуть, можна вивчитись на аптекаря. Дівчину до технікуму не прийняли («з причин конкурсу» — так було зазначено в офіційному повідомленні), й Катерина, нітрохи не печалячися своєю невдачею, стала працювати в колгоспі коло телят. Доглядала молодняк, наче своїх дітей рідних, і вже скоро її портрет висів на Дошці пошани біля артільної контори. Коли Катерина проходила мимо, то лукаво підморгувала сама собі й проказувала жартома:

— Здрастуй, чи що, Катерино Третя...

Мала тернові очі, здатні чи не кожної миті спалахнути приязним світлом. А що вдачу від батька-матері перейняла м’яку, то в селі казали, що з Катерини можна вірьовки вити. І, мовляв, щасливо житиметься тому чоловікові, за якого вона віддасться. Бо й роботяща, і співоча, і слухняна, і чужий біль до свого серця прийме, і добре слово знайде. Чи гарна? З першого погляду, мабуть, звичайна, зате коли пильніше приглянешся — таки вродлива тією тихою, непоказною красою, якою, скажімо, наділена квіточка полину чи степового чебрецю.

Петро Настюк жив на краю села і, щоранку простуючи до школи, спершу заходив до свого друга Грицька Чубенка, а потім — уже вдвох — заходили до Катерини. Поверталися зі школи теж утрьох — спершу обидва хлопці прощалися з дівчиною, далі Петро прощався з Грицьком і вже добирався на сільську околицю сам.

Так було у восьмому, дев’ятому і десятому класах. І Настюк і Чубенко, мабуть, любили Катерину, проте не зізнавались — чи не побоювались часом розбити свою дружбу? А чи відмови остерігались? А дівчині вони подобались обидва, і вона радо приймала їхнє мовчазне залицяння.

А одного разу — вже тоді, як випускний вечір зостався позаду, як пішла до телят і її портрет появився на Дошці пошани, — в Закриниччі поширилась чутка, що ось цієї, вже наступної суботи Катерина бере шлюб.

— Та з ким? — допитувались жартівники. — З Петром чи з Грицьком? А може, з обома зразу, га?

Взяла шлюб із Грицьком Чубенком — хлопцем запальним і проворним, як живе срібло. Здається, він весь був схожий на велетенську краплину живого срібла, яке ніколи не втримується на одному місці, перекочується повсюдно, супроводжуючи своє перекочування сліпучим блиском, мерехтінням, сяянням. І його мова, хутка та різка, теж наче вигравала живим сріблом, і погляд пильних очей, і мінлива усмішка, від якої по його обличчю мовби сонячні жмурі хвилями ходили.

На весілля, звісно, було, запрошено й Петра Настюка, бо хіба в такий день товариші могли розлучитись, хіба могли бути не разом? Петро, мабуть, найбільше співав і танцював, на акордеоні грав — цей акордеон кілька разів брав із рук запрошеного музики. А коли всі наспівались і натанцювались, Петро Настюк на подив підпилих весільчан заліз на стару розлогу грушу і вже там, сидячи на гілляці, душевно так зіграв на акордеоні вальс «На сопках Маньчжурії». Цей вальс вони, троє товаришів, дуже любили, й на випускному вечорі Петро грав його тричі на прохання Катерини, яка танцювала його з Грицьком.

За якийсь місяць чи два Чубенка забрали до армії, послали служити десь аж на Таймир. Катерина спершу жила в Грицьових батька-матері, та, певне, тужила за рідною домівкою, бо незабаром таки перебралась до своїх, у старе гніздо. А коли до Грицькової демобілізації з армії залишалось близько року, у Закриниччі й сталось те, чого село, здається, ніколи й не бачило на своєму довгому віку: Катерина перейшла жити до Петра Настюка.

До того Петра Настюка, якого не взяли до армії за станом здоров’я — слабував на серце. Який їздив у колгоспі на машині — возив фураж, буряки, зерно. Який отоді, на пам’ятному весіллі, залізши на стару грушу, зіграв вальс «На сопках Маньчжурії», котрий їм, трьом друзям, завжди так солодко бентежив серця...

Демобілізувавшись, Грицько Чубенко повернувся в село. Не завербувався, не за комсомольською путівкою подався (дехто казав: куди ж іще йому, як не світ за очі), а до свого ж таки обійстя добився. За святковим обідом про всяку всячину говорилось, тільки ні батько, ні мати й словом не обмовились про Катерину. Мовби й не було ніколи в їхній хаті невістки, мовби й не подалась вона — розписана в сільраді з їхнім сином і досі не розлучена — до іншого. Мовчали, а, мабуть, і на хвильку не забували про неї.

— Влаштуюся слюсарем на цукрозавод, — говорив Грицько, — Вступати до інституту? А який толк із тих інститутів тепер? П’ять чи шість років вчишся всяких премудрощів, а потім однаково заробляєш менше, ніж неграмотний слюсар. То я вже краще неграмотним слюсарем буду. Роботи ніякої не боюся, щоб аж до інституту тікати від неї. Так, батьку?

Ввечері подався до клубу — тут були танці під радіолу. Йому сподобалась бібліотекарка Фрося — смаглява, з мушкою на лобі, й Грицько запросив її на фокстрот. Коли бібліотекарка пішла в танок, її обличчя стало поважним і байдужим водночас. Грицько, примружившись, запитав:

— Які проблеми будуть розглядатись на наступній сесії Ради Безпеки?

Бібліотекарка Фрося відхилила вбік акуратну свою голівку й подивилась і строго, ї зверхньо.

— У газетах пишуть, — мовив довірливо, — що американці таки влаштують військову базу на острові Дієго-Гарсія. Прокляті імперіалісти! Цікаво, куди дивиться громадськість нашого села?

— Ви в мене запитуєте? — так само строго й зверхньо обізвалась бібліотекарка Фрося.

— У вас.

— Громадськість зараз зайнята картоплею і цукровими буряками.

— Зрозумів. А який останній роман написав Сіменон? І чи не можна було б його запросити в Закриниччя?

— Навіщо? — здивувалась бібліотекарка Фрося.

— На читацьку конференцію, присвячену його творчості.