Любов у такому віці

Євген Гуцало

Й тоді бібліотекарка Фрося засміялась, повеселішавши й подобрішавши. Чорна мушка на її лобі стала в цю мить така зваблива, що Грицько Чубенко сказав:

— Ви — кінозірка азіатського екрана, тільки випадково опинились у Закриниччі, засяяли на нашому пісному небосхилі.

— Випадково? — сміялась бібліотекарка Фрося.

— Скажіть, — мовив Грицько вже під час останнього танцю, — у вас хахаль є?

— Хто? — звела тонкі брови дівчина, яка це слово сприйняла за сороміцьке і лайливе.

— Значить, нема, — дійшов висновку Грицько Чубенко. — Значить, я вас проводжаю. Вирішено?

— Ви в армії навчились ходити в такі швидкі атаки? — пожартувала дівчина, якій — негадано для неї самої — все дужче подобався Грицько.

— Ага. Не гранатою, так багнетом.

— Ви про що?

— Це я так, військовий жаргон.

Надворі пахло зів’ялим листям, од землі йшов холодок. Чисті зорі горіли в пустельних небесах, що високо злетіли над Закриниччям. Грицько Чубенко взяв бібліотекарку Фросю за лікоть, і вона чомусь не стала заперечувати.

— Як ви ставитесь до екологічних проблем? — запитав Грицько і повів рукою так, наче показував ті проблеми довкола.

— Нормально, — відповіла Фрося, спокійно простеживши за рухом руки.

— А ви могли б вийти за мене заміж? — твердо запитав Грицько Чубенко і, ставши перед дівчиною, поклав їй долоні на плечі.

До бібліотекарки Фросі знову повернулася здатність дивуватись:

— Але ж ми з вами майже не знайомі!

— Танцювали сьогодні весь вечір, — упевнено заперечив Грицько і поцілував її в щоку. Поцілунок вийшов короткий, бо дівчина відсахнулась.

— Хіба так можна? — В голосі її прозвучало награне обурення. — Люди на вулиці, а ви...

— Чому не можна? У вік сексуальної революції можна.

— Я такої не знаю, — мовила бібліотекарка Фрося.

— В країнах буржуазного Заходу йде страшним ходом.

— Я знаю тільки науково-технічну, НТР називається. І вам тут не Захід, а Закририччя.

— Відстаємо, — гірко сказав Грицько Чубенко. — Так можна безнадійно застаріти.

— Не застаріємо, — заперечила бібліотекарка Фрося, до якої наче знову повернувся добрий настрій. — А ви, може, в революціонери записались?

— Полум’яний борець, — підтвердив Грицько. — Справа всього мого життя.

— Хай і так, — мовила дівчина, коли опинилась біля свого обійстя. — А тільки чого цілуватись, коли у вас жінка є? Спершу розірвіть шлюб, а тоді вже цілуйтесь.

І вона хутко пішла до хати. Грицько Чубенко дістав цигарку, запалив. І мовив уголос:

— Музейні експонати, сірість.

А з Петром Настюком здибався вже наступного дня — той ішов од сільмагу з бляшаними банками фарби у розтягнутій авосьці, а Грицько в сільмаг саме простував по куриво та сірники.

— Здрастуй! — радісно привітався Чубенко і міцно стиснув простягнуту йому руку.

— Здрастуй, — кволо відповів на той потиск Петро Настюк. І винуватий усміх торкнув його вуста. Хотів силоміць пригасити, а усміх той винуватий не піддавався, не пригасав.

— Хіба не знаєш, що я з армії повернувся? Заглянув би, по чарчині випили б. Чи ми вже з тобою не друзі, га?

— Друзі, — по мовчанню короткому відказав Петро Настюк.

— То чого ж? Є про що поговорити. У вік науково-технічної революції, НТР називається, не можна замикатись одне від одного, сидіти когутами на своїх сідалах.

Настюк недовірливо приглядався — мовби не вірив чомусь...

— З ремонтом у хаті зашився — двері пофарбував, тепер до підлоги взявся. А так чому не зайти, зайду. Де ж ти служив? — цікавився з кислувато-болісним виразом на обличчі.

— Служив у лавах, — підморгнув Чубенко. — Охороняв мир і труд, а також сон. Зрозумів?

— А чого ж, зрозумів, — сумно мовив Наотюк. Таки не вірив, що оце зраділи зустрічі з ним. І мовби чатував на щось несподіване. — Тепер до діла візьмешся? Роботи в колгоспі вистачає.

— На завод подамся, мені чомусь більше до душі серед гегемонів працювати.

— Ну, що ж, серед гегемонів — то й серед гегемонів, вони, кажуть, теж із селянства походять.

— Щасливий вас бачити! — привітався Чубенко з бібліотекаркою Фросею, що наблизилась до сільмагу, — Де я вас сьогодні зможу зустріти ввечері?

— В бібліотеці, — відповіла дівчина, проходячи мимо. Вона була зодягнута в рожевий брючний костюм, у руці тримала стебло чорнобривця на три квіточки.

— Умовились, — весело мовив Чубенко, проводжаючи її захопленим поглядом. І враз, споважнівши, запитав у Настюка:

— Симпатична?

— Гарна, — з тихою печаллю в голосі згодився той.

— Я взяв її на абордаж із першої спроби.

— А чого ж, — усміхнувся винуватою усмішкою Настюк. — То я вже піду, ремонт не жде.

— Йди, — згодився. І запитав так само весело, бадьоро: — Як там Катерина поживає?

— Біля корів. Така знатна доярка, що пошукати.

І, вже уникаючи дивитись, рушив, та Грицько Чубенко перепинив запитанням:

— Не кривдиш?

— А пощо маю кривдити? — образився Настюк, і щоки його взялись хворобливим рум’янцем.

— От і добре, — зрадів Чубенко. — Передай, що скучив за нею, давно не бачились.

— Передам, — неохоче пообіцяв той.

— І привіт од мене, чуєш? Великий. Не забудеш?

— Чом би мав забути? — все дужче сердячись, одказав Настюк.

— Ну йди, а то ремонт у тебе не жде.

— Та не командуй мною, не командуй, — мовив собі під ніс так, що Грицько не почув. — Бач — не кривдь... привіт передай... іди. Тут не армія а ти не командир, тільки старшина...

А Чубенко вже зайшов у магазин і запитав у літньої продавщиці в білому халаті:

— Тітко Маріє, у вас є «Честерфілд»? — І, вловивши її непорозумілий погляд, пояснив: — Цигарки такі, міжнародного класу.

— «Шахтарські» є, — буркнула продавщиця, — І «Прибой» завалявся.

— Такі діла, — зітхнув Чубенко. — То хоч «Шахтарські» давайте, десять пачок.

— Отак би й зразу, — знову буркнула продавщиця. — А то...

— Авжеж, — примирливо мовив Чубенко, — із сервісом у нас іще не все гаразд. Але скоро й ми доб’ємось класних стандартів. Так що ви не гнівайтесь. — Він легким поглядом обвів товари — відра, каструлі, банки з консервами, книжки, трикотаж, білизну, парфуми. — Людина людині друг, товариш і брат, а не продавець і покупець, а не споживач і споглядач.

Розсовавши «Шахтарські» по кишенях, він гордо тріпнув головою й вийшов із сільмагу.

— Ну, як наша НТР? — запитав Чубенко, зайшовши ввечері до бібліотекарки Фросі. — Розвивається? Ексцесів ніяких нема? Головне в цьому ділі — не здавати завойованих позицій.

— Розвивається, — недбало-заспокійливо сказала дівчина, видаючи книжки й роблячи записи у карточках. Вона була зодягнута в той самий брючний костюм.

— А ще — давати відсіч усіляким хлюпикам. Ви мене зрозуміли? І відщепенцям теж.

— Даємо...

— А як із переродженцями? Спокійно живуть? — І рішуче сказав: — Ніякого спокою!

Коли вони зостались у бібліотеці вдвох, Фрося подивилась на нього... подивилась добре, сердечно, усмішливо. Від того погляду Чубенко не те що внутрішньо знітився, а... а наче затнувся на слові, яке хотів сказати. Підійшов до полиць, розглядав книжки. Потім погортав підшивку райгазети на столі й поцікавився:

— Читає сільська інтелігенція чи навіть і рядові колгоспники?

— У нас рядових немає, — сказала Фрося. — У нас не за ранжиром.