Любов у такому віці

Євген Гуцало

— Реальна загроза чесності існує завжди, — наставницьким тоном сказав Чубенко. — Тільки я ніколи не згоджуюсь бути жертвою обставин, я вмію підпорядковувати обставини собі.

— Ось воно як. І що ж вас привело сюди як чесного чоловіка? Любов до літератури?

— Скажіть, — не відповів на її запитання Чубенко, — чи не перейти нам на товариські стосунки?

— Тобто... — отетеріла бібліотекарка Фрося й не знайшла потрібних слів.

— Хай між нами будуть товариські стосунки. Легкі й прості.

— А хіба між нами які були?

— Тільки відповідайте прямо — я вам руку і серце пропонував?

— Так, — мовила дівчина, все ще не здогадуючись, куди гне Чубенко.

— А тепер забираю свої слова назад. Анульовую пропозицію.

— Тобто... — Рум’янцем образи зайнялось її смагле обличчя. — Поясніть...

— Моє серце належить іншій.

— Що ж це ви так розкидаєтеся своїм серцем? — глузливо поспитала Фрося, поборовши миттєве замішання. — Сьогодні одну зводите з розуму, а завтра вже іншу. — Тонкий усміх торкав її іронічно складені вуста.

— Я вільний у своїх почуттях.

— У своїх вільний — так, але навіщо неволити чужі, навіщо гратись чужими?

— Я розумію ваш стан, ваш настрій.

— Та який стан? — здивовано обірвала бібліотекарка Фрося. — Ніякого стану в мене немає!

— Чому нема? А хіба ви не пропонували мені спершу розлучитися з моєю законною дружиною?

— Я? Вам?!

— А хіба ні? Пропонували розлучитись, а вже потім залицятись до вас.

— Пропонувала залицятись до себе?!

— А тому давайте зостанемось друзями. Перейдемо на товариські стосунки.

— Просто ви зостанетесь читачем нашої бібліотеки.

— Гаразд, я згоден загубитися серед маси. Серед тих, хто читає Ростислава Самбука, хоч, сам я віддаю перевагу Сіменону. До речі, ви його ще не запросили в Закриниччя?

— Спробую зв’язатись через райвідділ культури, — усміхнулась безжурно.

— Ну, передавайте привіт літературним героям. А також дожовтневим і радянським класикам.

Кудлатий собака вискочив із буди і, рвучись на ланцюзі, аж слиною бризкав, гавкаючи на Чубенка.

— Я усвідомлюю, що тобі не подобаюсь, що ти не можеш приховати своєї ненависті, але що ж подієш!.. Гавкай, коли для такої функції тебе прив’язали тут.

Так поговоривши з собакою, Чубенко упевнено попростував до хати.

Катерина з Петром вечеряли. Як загледіли гостя, так, здається, й поковтали язики — дивились на нього від столу з витягнутими обличчями. На всякого могли сподіватись гостя, та на такого і в думках не клали собі.

— Смачного! — привітався Чубенко. — От і добре, що застав обох.

— Та тільки поріг переступили, — обізвався хазяїн і несподівано сердитим рухом турнув порожню миску по столі. Катерина молитовно склала руки і дивилась десь у вікно.

— А я до вас поговорити прийшов, бо ж однаково поговорити треба, не обійдешся.

— Давай говорити, — похмуро сказав Петро Настюк, і брови йому з болісним тремтінням зійшлись на переніссі. Катерина й не поворухнулась, не розняла молитовно стулених долоней.

— Значить, так, — Чубенко взяв стільця й поставив посеред кімнати. Проте не сів, тримався однією рукою за спинку, другою жестикулював. — Значить, так. Почнемо давайте з того, що Катерина моя жінка і що розлучення я їй не давав. І зваж, Петре, для справедливості, що вона й не просила! Значить, що виходить? Виходить, що ти живеш із моєю жінкою!

Хазяїн мовчав.

Чубенко якусь мить гостро дивився на нього, намагаючись зловити погляд, проте той сидів із опущеною головою.

— Тепер далі. По деяких селах дехто невихований робить як? Б’ють морду одне одному, хапаються за петельки. Оскільки я всім і кожному друг, то за петельки нікого не хапаю й морди нікому не б’ю.

Хазяїн похмуро мовчав. Катерина обізвалась благально:

— Грицьку, ти чого тут? Ми ж із тобою поговорили на короварні.

— Поговорили, та недоговорили... Я наводив деякі довідки, ціле досьє на Петра тримаю отут, — постукав пальцем себе по голові. — Кається він, Катерино, що зійшовся з тобою.

Хазяїн звівся з-за столу, важко рушив до Чубенка.

— Ти звідки таке доп’яв? Од мене чув?

— Джерело інформації не видам! А тільки хіба не казав? От признайся перед Катериною!

— Хай і не признається, сама бачу, — зітхнула жінка.

Настюк ізсутулився, обм’як, жалко зараз було дивитись на чоловіка.

— Може, й казав комусь. А хіба не скажеш, коли ти, Катерино, до мене перейшла, а за Грицька не забула? Коли що не так — одразу Грицька згадуєш. Мовляв, не такий прижимистий1 як я. І не мовчун, і не буркотун, і цілував тебе краще. То, може, не я каюсь, а ти, Катерино, каєшся. А я вже біля тебе мушу переживати.

— Гаразд, — владно обірвав Чубенко. — Ну, обоє накоїли дурниць, вчинили нерозважливо. То що, й далі хай так буде? Але ж для чогось дана кожному з нас голова? Дана, я вас питаю, чи ні? Чому мовчиш, Катерино?

— Та дана, — вимушено згодилась.

— А хіба ти, Катерино, не сказала на короварні, що не розлюбила мене?

— Ох! — тільки й видихнула вона, мучачись невисловленою мукою.

— То я вас питаю, що будемо робити? — дзвенів голос Чубенка. — Я закликаю вас бути відвертими в своїх почуттях, позбутись фальшивого сорому перед собою і перед людьми. Я закликаю вас бути кришталево чистими!

— Чого ти тут закликати почав? — буркнув хазяїн.

— Інакше не виправимо допущених помилок! Отже, Катерино, ти моя жінка і я забираю тебе додому!

Очі Чубенкові горіли гострим блиском, обличчя сяяло натхненням. Настюк стояв перед ним ні в сих ні в тих — наче не вірилось чоловікові у справжність того, що відбувалось.

— Як же ти мене забереш? — мовила жінка.

— А ти сама підеш. І всім нам буде добре — мені з тобою, а Петрові без тебе. Ну, помилився він, із ким не буває? Ну, й ти не послухала свого серця. А я казав, Катерино, що поборюся за наше щастя, так просто не відступлюсь. Я тут пробував за одною кінозіркою поволочитись, але ж не лежить чомусь до неї душа. То я що? То я не став завдавати прикрощів ні їй, ні собі.

— Господи, який ти шалапутний, — тільки й мовила Катерина.

— Збирайся, — твердо наказав Чубенко.

Вона слухняно звелася з-за столу — й завмерла безпорадно. Петро тупо дивився на неї, повіко на правому оці сіпалось йому. Чубенків міцний голос дзвенів:

— А ти, Петре, оживеш трохи, очухаєшся. Бо сам на себе став не схожий. Авжеж, переживаєш, що в товариша жінку відбив. Відбити відбив, а щастя з нею не зазнав. Тепер я тобі розв’язую руки, знову станеш на людину схожий. Дивись, ще й сподобаєшся комусь, знайдеш пару. Ниньки вік польотів у космос, все можливо.

— Йдеш? — запитав Настюк у Катерини.

Жінка й далі стояла розгублено, то Чубенко взяв її за руку.

— Ходімо додому. Погостювала — й годі, пора честь знати.

— А що люди скажуть?

— Поговорять і перестануть. Та чи нам людських язиків боятись? Я, може, в десанті служив, ніщо не страшне... А тебе, Петре, попереджаю: щоб не мав мене за ворога, щоб каменя не тримав за пазухою, бо в епоху НТР, як казала одна знайома кінозірка, такі фокуси смішні. Ходімо, Катерино...

От про цю оказію й гомоніло довгенько Закриниччя, бо всього набачилось на своєму довгому віку, а про таке і не чуло. Таки забрав Чубенко додому свою збіглу жінку. Й не просто забрав, а навіть весілля справив — друге весілля з однією й тією самою Катериною. Запрошував прийти бібліотекарку Фросю, тільки її чомусь не було видно серед весільчан. І цього разу не заліз аж на грушу Петро Настюк, щоб зіграти на акордеоні вальс «На сопках Маньчжурії», який колись так подобався їм, трьом друзям-школярам.