Чи це все наснилось? Було — не було?!
Прийшли партизани у наше село,
Застукали німців, бо з Турського лісу.
Отож — відслонімо завісу...
Мій суперник носив мене на коськах.
У нього погони були в зірках.
Портупея рипіла на півсела...
А в мене — рогатка була...
Він ніс на плечах мене, вдарив об сволок.
В тім’я шугнуло мені сто голок
І вибило ім’я його із тім’я.
Він став безіменним. Забув його ім’я.
Спершу снігом мело.
Потім цвітом мело.
Потім часом мело,
Доки все замело, —
Було...
Дівчат поселили до нас обох.
Капітан їх привів, хлопець, як Бог.
Вони загніздились собі в світлиці —
Лукаві, веселі і юнолиці.
— Вже — розвідниці, а ще такі молоді! —
Бідкалась мама над ними тоді, —
Що то війна, розпроклята сила,
Людей порозводила й покосила.
Віра — циганиста вся, пломениста.
— Сила у ній коверзує нечиста,
Ото вона шалом своїм і зойка,—
Про неї зітхнула баба Маройка.
Віра гарнюща була, мов проклята,
І пломенилась од неї вся хата,
Наче заждалась під стріху лиха.
Баба любила її Корупчиха.
І я закохався у неї по вуха.
Яка тільки в мене була макуха —
Всю виніс макуху і навіть рогатку
Давав постріляти. Та все по порядку.
А Надя руденька була, але сильна.
Сила і в ній нуртувала свавільна,
А очі були — два барвінки синющі,
Дуже учеписті і провидющі.
І я залюбився і в Надьку, бо ж двоє.
Де верби на лузі шикуються строєм,
Де ходять вітри молоді вітражами,
Розвідниці люто кидались ножами.
Верба аж підкошувалася, потята,
І в шалі лихому трудились дівчата,
І досі мене їхній запал вража —
Вбивали по ручку лихого ножа.
А мій суперник носив мене на коськах.
У нього погони були у зірках,
Портупея рипіла на півсела...
А в мене — рогатка була...
|
