Капітан їх учив, борюкався із ними,
Відбивав їх атаки ривками страшними.
Їх кидав через себе завиграшки, вільно
І цілував на прощання — відчайдушно
і хмільно.
Лежали вони на снігу, розпашілі,
Тали од них кучугури білі,
Потім дівчата підводились з хуком
І мчали за мною зі свистом і гуком.
— Лови женишка, понесем на руках... —
Мчали за мною, і досі в роках
Чую їх виск золотий за спиною.
Промчало, пропало, майнуло маною...
Спершу снігом мело.
Потім цвітом мело.
Потім часом мело,
Доки все замело, —
Було...
Скільки там світу того віконного!
Ховав я тихенько ножа кухонного.
Виходив із хати — і кидав у грушу:
Краще за них я справлятися мушу.
Ножик летів той і рвучко бився,
Не піддавався, різався, злився,
Доки виходила Надька із хати,
Вчила прицільно і шпарко кидати.
Та мати постала у нас за спиною
Уся — понад часом і понад війною.
— Не вчіте дитину цього ремесла! —
Сказала і щезла, немов не була...
І Надька вся знітилась і геть зашаріла,
Тихо на покутті маком присіла
І заридала, відчайдушна і щира,
Дивилась в вікно, де гуляла Віра.
А Віра в проходочку з капітаном.
Ми ж дивимось з Надькою — снігом танем,
А Віра під ручку ходить козирно.
Зірно на небі, і в серці зірно.
А йшов тут рудий, мов огонь, партизан.
На грудях — медаль, в кобурі — наган,
Та усмішка щира — вся його решта,
Дивився на них і заводився знов:
— Вєра плюс Надєжда
Рівняється Любов.
— Котру із вас благословляти
З цим капітаном, зводником клятим,
Та — гарна до біса, а та — до лиха... —
Та тут нахопилася враз Корупчиха.
Принесла мені пиріжка із калиною,
Мене ж окропила водою полиновою:
— Гарні ж які, а тому і гулящі.
Бо нині — гулящі, а завтра — пропащі!
— Проклята! — сказала Маройка по тому. —
Немає на тебе ні тучі, ні грому.
Святі вони діти, ото всі слова,
То що ж, як війна їх на смерть порива...
Дівчата сільські їх сахались потроху
Чи, може, соромились, може, півкроку
Боялись ступити, воно ж — первина,
Що й дівка воює, така вже війна.
Та якось покликали на вечорниці.
Й мої чепурились — зальотні дві птиці,
Дві пташки, дві сойки, розвідниці дві.
Тут пекло навколо, а чад в голові.
Віра — та зразу голову змила.
Вода снігова пахне хмелем без мила,
Й чесала чорняву свою заметіль,
І проділь виводила — тіль і відтіль.
І змружила брів ластів’їні крилята,
Хитнулась до них наперевертки хата,
А я тримав дзеркало, ледь не впустив.
Впустив би, і досі б собі не простив!
А Надька — руденькі свої, горобчині,
Під ними — безодні барвінково-сині,
Та брови над ними руді, хоч ти трісь,
І злість коверзує, і плаче та злість!
Та що ж нам робити — беремо ми свічку
Й кіптюжимо скло, робим чорним, мов нічку,
Мов ніч горобину, кіптюжимо скло,
Вже чорна є сажа — було не було.
А брови у Надьки уже почорнілі.
Я свічку тримаю, немов на весіллі,
Ледь рук не попік, ледь її не впустив,
Впустив би, і досі б собі не простив!
Йде Віра попереду з капітаном,
Ми з Надькою ззаду — ледь снігом не танем.
Дівчата — красуні такі юнолиці —
Плуганились снігом на вечорниці.
Мене не пускали. Капітан — під шинелю,
А потім у хаті кинув під стелю:
— Суперник, дивись мені, щоб ані-ні,
Розкажеш колись, як гуйне по війні...
Як ми танцювали під рубель і затулу,
Нині згадаю, до серця притулю,
Кращого танцю не спогадаю,
Гойдаюсь і тану — і душу гойдаю!
Віра мене од землі одривала,
Юної плоті прагнуща навала,
Між двох груденят я, затиснутий, бився,
Танув, і плакав, і в танці крутився.
А Надька кружляла мене по землі,
І сажею чорною сльози-жалі
Падали цвяшками в неї з-під вій,
Танцює і плаче, як хоч розумій!
Бо Віра шаліє уже з капітаном,
Так пломеніє розхмеленим станом,
Так гатить в долівку, що гільза тремтить
І ґнотом захеканим лячно чадить.
А сніг клекотить, і війна за вікном,
Я гачу в затулу, завіяний сном,
Кипить завірюха, лиш кабель витком
Скрізь в’ється червоно війни сповитком.
Гудуть десь фронти, і туди зв’язківці
Його розкружляли в чотири кінці...
Той кабель червоний, той подих червоний,
Той сніг молодий із дівочих долоней...
Спершу снігом мело.
Потім цвітом мело.
Потім часом мело,
Доки все замело, —
Було...
...Дівчата якось привели «язика»,
Та не вгадали — вже доля така!
Попався якийсь нікудишній, мов пшик,
Ніяк не розв’яжеш псявірі язик!
Якийсь вузлуватий, кусався, стосила,
Як Надька під дихало зацідила,
Він хекнув і сів, довго мусили перти,
Ще й спиртом поїли, щоб гаду не вмерти!
В селі вже вели його під автоматом,
І хоч він штабним був, тямущим солдатом,
Та наш капітан розізлився як стій:
— Зв’язався з бабами — і звуся бабій!
— Наказ — офіцера привести: і баста! —
Крикнула півнем йому зозуляста,
Коли він дівчат матюкав коло хати,
Крутнувся і змився, бурмило завзятий...
|
