Сказав наостанку: — Сам піду, без вас! —
А зачепився б він за перелаз,
А щоб він пропав, цей лихий капітан,
Я розстріляв дерев’яний наган,
Я всі свої кулі всадив дерев’яні
У нього, лихого... Дівчата, мов п’яні,
Сиділи на покутті — лихо страшне,
До них я прийшов, та шугнули мене...
Навинувся тут рудий, мов огонь, партизан.
На грудях — медаль, в кобурі — наган,
Та усмішка щира — вся його решта.
Ступив на поріг і розводився знов:
— Вєра плюс Надєжда
Рівняється Любов...
Та мама його геть шугнула із хати:
— Висмерджуйся геть, чорт пелехатий!
В людей он біда, а він тут до біди
Приніс ще коновку своєї води!
Дівчата по мене гукали вночі,
Бо кидали в карти при могоричі,
Перебрані вже і в чоботи взуті,
Готові в дорогу в такій каламуті.
Отак ворожили — я карти виймав.
Карти не йшли, я ховав у рукав.
Карти дивились на мене всі парно,
На небі — хмарно, і в серці — хмарно.
Віра всі карти змахнула додолу,
Перехилилась рвучко край столу
І так мене тяжко губами в губи,
Той так цілує, хто душу загубить!
А Надя сказала: — Дайош офіцера! —
Зойкнула хвіртка, мов біла химера,
Зойкнула мати, ковтнувши ридання,
Душа моя зойкнула на прощання...
Метелиця біла їх слід хурделила,
Свистала і вила, бинтами тулила
Слід їх, слідочок у пеклі війни,
Впали, пропали, розтали вони...
Спершу снігом мело.
Потім цвітом мело.
Потім часом мело,
Доки все замело, —
Було...
Вранці прибіг капітан: — Де дівчата? —
Знизала плечима порожньо хата,
А рушники півнями промовчали,
Дотулюючись губами до печалі...
— Де дівчата, я вас питаю, глушмани? —
Дивився на нас, та, як рана до рани,
Тулилось мовчання ще раз до мовчання,
І блимала гільза, мов свічка остання.
— Немає дівчат — пішли по «язика»! —
Люто сказав я йому звисока, —
Поки ти спав, то вони вже край світу! —
Відповідь стрельнув йому я сердиту.
І він в три погибелі тяжко зігнувся
І з хати пішов — отак гостем набувся,
В ногах його плутався кабель червоний,
Він тяжко їв сніг — з своїх чорних долоней!
Пропасниця била мене, шматувала,
Баба Маройка мені щось шептала
І чемрала чорно, крізь розпач і лихо,
Тихо сказала мені Корупчиха:
— Нема їх, дитино, не клич їх, не клич! —
Не гріла мене перепалена піч,
Не гріли мене в тому пеклі розпуки
Молитви бабів ані мамині руки.
— Вірко! — шептав я. — Надійно! Де ви?! —
Ні з серця не йшли вони, ні з голови —
В танці я з ними понад заметілі
Все кружеляв понад хащі і ріллі.
Все понад світом поміж зірками
Я вів їх у танці — плинно й ривками.
І заздрив мені капітан до нестями,
І бігав жалітись на мене до мами.
Віра мене од землі одривала,
Юного світла юність зухвала,
Між двох груденят найчистіших я бився,
Танув, і плакав, і зірно світився.
А Надька кружляла мене на землі,
І сажею чорною сльози-жалі
Падали цвяшками в неї з-під вій,
Сміється і плаче, як хоч розумій!
...Згодом знайомий нас громом порадував:
— Знайшли їх обох у яру за Оратовом... —
Я далі підслухав, бо він шепотів,
Я й спершу не чув, а вже поготів...
Голісіньких німці їх кинули в сніг,
А в груди — по фінці, сам бачити зміг.
Побиті, скатовані серед груддя
Лежали дівчата із фінками в грудях...
Там їх поховали. Хай царство небесне
Їх прийме до себе! Все чесне — воскресне!..
А часом немає у вас первачку,
Щоб їх пом’янути — ще й пару таку...
Фронт одкотило вітрами з села.
Груша весною у нас процвіла,
Так зацвіла, аж пашіла стоцвітно,
Так заметільно, буйно і рідно.
А я, мов дурний, в неї фінки садив,
Наче ту грушу сто літ як садив
І збити хотів отой цвіт, як фату.
За першу любов свою — за самоту.
Як мене мати од неї гонила,
Баби проклинали — нечистая сила
Гнала до груші мене й до верби,
Щоб фінку шпурнути — у серце якби!
Якось, коли я так проклято шалів,
Сповнений помстою й чадом жалів,
Фінка чиясь до моєї як пара
Ручка до ручки попарно припала,
Всаджена люто, така ж, як моя.
Оглянувся я, і знетямився я:
Стояв капітан, сивий геть, як в цвіту,
Як би я вдарив людину оту.
Та він заридав і до мене підбіг,
І я вже не зміг, і я вже не зміг...
Потім нас стежка до хати вела,
Ми чола тулили — чоло до чола.
Мене за дорослого мав він тоді —
Сиділи ми вдвох у юній біді.
Я ледь пригубив тоді першу чарчину
За них, за дівчат, — з капітаном по чину!
Привіз він мені олівців і папір,
А фінку забрав, бо все я до дір
Нею оббив у дурній лихоманці...
Дерева цвіли, кружеляли у танці.
Цвіт падав з груші на капітана.
Він сивий був, сивий, як сива рана,
А цвіт був юний — така заметіль
Ніколи уже не прилине звідтіль:
Спершу снігом мело.
Потім цвітом мело.
Потім часом мело,
Доки все замело, —
Було...
Є і буде в мені
Десь на дні...
|
