Архип Тесленко

Мати

Так він узяв, матінко, та й вирива йому по лапці, та й вирива по лапці... і, матіночко! Вирива та: «Мамо, як ось він пручається, чого він пручається?» — «Попобий», — кажу. Так він об землю його, та дровиною, дровиною: «Не пручайсь, не пручайсь!» — каже. А то приносить гніздечко якось і голоцюцьки. Приніс та указує на голоцюцьки в гніздечкові: «Що оце, мамо?» — «То, — кажу, — птичачі діти такі». Він на гніздечко: «А це птичача хата така?» — «Еге», — кажу. «А хіба, — каже, — й птички, як люди, що й хата, й діти?» — «О, — кажу, — що до людей прирівняв!» — «А нащо ж, — каже, — вони?» — «Грайсь, — кажу, — то на те». Так він узяв, та й моня їх, та й моня, поки й здряпнув якось шкурку; здряпнув та: «Мамо, ось кров... можна спускать кров?» — «А чому ж?» — кажу. Так він, не довго думавши, давай і зовсім здряпувать шкурку їм, а далі мало цього, та давай ще й крильця одривать. А я... дивлюсь та... оскиряюсь тільки. Оце так, думаю, до смаку іграшечка. А вони ж, сердешні, пікають уже, пікають та так уже страдно ротками зіхають, а птичка... і, господи!., літа вже, літа, бідненька, кричить уже, кричить — зовсім людина, тільки що не вимовить: «О, рятуйте ж мене, рятуйте, о діточки ж мої, діточки!..» Боже мій, які-то вже муки!.. Як здумаю, так аж!.. — Та й скривилась. — Аж у серці коле. А тоді — і де те серце було, і де той і розум був!.. І не подумаю було, що й воно ж од бога, що й воно ж, як і людина, — жить хоче... Байдуже було! Ото аби Андрійко вдовольнений був. Чи знала ж я, до чого доводить довільність така? Не знала, тепер тільки й узнала, сину, що яка ж то дитина була золота, та на яку я стежку звела її!.. Боже мій, боже мій!.. — Похитнула головою та й заплакала. — Так він ото таким же зробився, таким зробився, що годі вже хаток строїть та жучків голубить, а давай ото... мучить, де що попав... і вже не питаючись мене... і до того дійшов, серденько, що прибіга якось з улиці, веселий такий: «Мамо, мамо, а ми оце грались, так я Гнаткові Василевому землі напхав у рот... пхаю, а він: ве, ве, та чмих, чмих, так я взяв та ще й кров спустив йому, ударив по носові, а вона: кап-кап...» А я й то ще так благенько: «Нащо ж ти, — кажу, — моя дитино, робиш таке?» А він: «А як мені гарно так?» — «Гарно?.. От, мій синочок... гляди ж, — кажу, — аби хоч тобі хто не зробив такого»... та й гладжу по головці його... Ну, сказано ж, дурна; що ти йому, думаю, — дитина... он йому гарно так... І, матінко!..

Та так і в усячині... Як ось і це: побачив дівчину Омельчукову на грядках — на їх і грядках, а вони поруч з нашими. Побачив та так ні з якої речі та й давай шпурлять грудки на неї, та й давай шпурлять. Та ж навтікача, а він за нею, а він за нею. Та збіг на грядки, на їх же таки, та ще й соняшники ламать давай, ріпу валять... А я... усе це й бачу: дивлюсь із хлівця та осміхаюсь тільки. «Оце ж то йому в моду», — думаю та й тому ще радію: «От синок, — думаю, — в мене... не рябкий». А Омельчуків дома не було, на жнивах саме, а я ще й у спору була з ними. «Хай», — думаю. Так він гнавсь, гнавсь та й збіг на огірки їм... збіг та топче їх, топче, а далі нахиливсь, вирвав штук зо два — біжить назад. Прибіг, показує: «Дивіться, мамо, ось вирвав, ось вирвав...» — «Нащо ж ти, — кажу, — вирвав, моя дитино?» — «А так, коритце зроблю, макітерку». Я й нічого: «Хай грається, — думаю, — на здоров'ячко!» Коли ось, трохи згодом, біжить знов з огірочками. А я тільки й того: «Гляди ж, — кажу, — не піймайся хоч!»

Так він ще й красти почав, у садочки почав... Побіжить оце до кого, та й збива яблука або груші, та й збива. А хоч би, сказав, своїх не було, а то ж і свої були... Е, так своїх ні, мало займе коли: «Мені он до чужих, — каже, — бігать гарно». А я й думаю: «От де хазяїн буде, — берегтиме свого... і не лінивий буде. Спаси тебе, — думаю, — мати божа, цариця небесна, щоб ти живий... живий був тільки...» Що, боже, лучче б... лучче я була... тоді задуш... задушила його!.. — та й знов заплакала. — І господи милостивий, і господи й праведний!.. Та ще як скаже хто, що — вчи, вчи хлопця, то я ще й розсерджусь було: «От призводять, — думаю, — щоб дитину мучила». — «Підбільша, — кажу, — то й само зрозуміє». Ось і підбільшав, у школу віддала. Коли походив з півзими, а то й, а то й... прогнали. «За віщо, за віщо?» Аж, чую, балакають: «І не вчився, а бився тільки та пироги витягав». А я ще не хочу й слухать цього... ще й людей лаю було: «По злобі, — кажу, — наговорюють сякі-такі!» А вчителя теж. «От сякий-такий, — кажу, — хабаря схотів...»

Та такий непосидящий: усе побіг, усе побіг... І оце як між дітворою, то, дивись, як од яструба од його: те тіка, те плаче. Я й думаю: «Так і треба, щоб боялись синочка мого». А став підлітком, дивлюсь: уже між парубки почав. А я ще й грошенят йому, коли гривеничка, а коли й четвертака: «На, моя дитино, чужі діти гуляють, то й ти погуляй». Так він уже ніченьку хто його й зна де, а вдень уже... спить, удень спить: «Нічого, — думаю, — хай висипляється синочок, хай здоров'ячка закохує, щоб тоді, щоб тоді хазяйнувать подужав». А хоч іноді й скажу оце: «Ти б, Андрію, чи дрівець би наготовив отам, чи поросяті б намішав», — ото тільки скотини держу було, — то він: «А самі?» — та з очей мерщій. А маленьким же таке було, таке було... я встаю — і воно встає. Топить стану — і воно коло мене, дивиться, як і ріпку чищу, як і вертунчик верчу, дивиться та й собі тії. А на грядки вийду, полю — і воно тії. Або як сяду цівок сукать, — а я ткаля, дякувать богу, — як сяду сукать, то воно дивиться-дивиться, а далі: «Мамо, ануте, як воно, а дайте я, а дайте!..» Так отаке-то було воно, та якби ото показувать було йому, привчать його!.. Ех, лихо, лихо!.. Що як не знаєш тих дітей годувать, то лучче вже й заміж не йти було. «Геть-геть, — кажу, — моя дитино, я сама, я сама, тобі ще буде твоє... ляж та засни краще». Або як привезуть було скіпщину, — у нас таки ж і земельки десятинок з п'ять є, — так як привезуть було половинщики, то він: «Мамо, а як воно снопи люди скидають та коня запрягають?.. ану подивлюсь піду». То я: «Отакої! — кажу. — Отам ще заставлять чи подать що, чи що... не йди», — кажу.