Архип Тесленко

Мати

Баба схитнула головою.

— Ху, мабуть, уже й мені вік недовгий... Ху, як же й задихалась... Хто вже мене приласка та втішить? Ху, як же й... ну, як кілок у грудіх... і балакать... не можна б — так не втерпиш... Ну, не втерпиш же. Що воно ж рідне... що воно ж дитина моя, що воно ж... Боже мій, боже мій! — Притулила хустку до очей і довгенько так держала та хлипала все.

— Господи, які-то діти в людей... І, золото. Він того й батька піддержує добре: коли не десяточку, то й дві та й подасть йому, та й подасть, та й сам... та й сам паном діло. А маленьким же, як здумаєш, — чого тільки не було йому: і холоду, й голоду, — усе було волам чужим хвости крутить, усе крутить. А то побуло в школі з зиму, вирвалось на той край і дивись ти — он яким стало! Я й думаю: «Чи не вирядить би мені й Андрія у лавки, може, хоч там схаменеться». От раз і кажу йому: «Їдь, Андрію, з Іваном!..» Він так і вхопивсь. «Поїду, поїду, — каже. — У лавках добро: там і не роблять нічого, а п'ють та їдять тільки, та в чоботіх у чотирьох, та в пальтах ходять. Поїду». — «Спасибі богу, — думаю, — що й охотиться, значить, дасть бог, житиме...» Ось і виряджать. Жалко вже, жалко синочка, матінко! Готовлю котомочку: та й сорочечок, та й штанців йому самих лучченьких, та й книшиків, та й пиріжечків пухкеньких, та й сальця, та й ковбаску... Та він: «буде», а я ще, а я ще — та й насіннячка, та й гарбузчиків, та й грошиків... Що в його ж і була десяточка, — од биків зосталась, — а я ще й свої, що... що місяців зо три складала, та й свої... в жильоточку... йому: «На, моя дитино, та не мори себе». Та виряджаю — плачу та хрещу вже, хрещу: «І мати божа, й цариця небесна, і час добрий... поможіть, та поможіть же синочкові моєму, та напутіть же його!» І, господи й праведний...

Минає тиждень. Як іде десятник од зборні, то я й думаю: «Гляди до нас... мо’, яку вісточку несе од Андрійка». Та виглядаєм, виглядаєм обидві, ждемо, ждемо, що хоч би ж хоч одно словечко: як він там, що він там? А воно... Минула й зима, й весна, й літо настало — не чуть і не видно... От боже мій... Так я письмо до Йвана: де Андрій, чого він не окликається й досі? Іван і пише: «Я, — каже, — був помістив його в лавку в одну, так він там... раз — не слухав нікого, а вдруге — повернувсь та тютюну вкрав щось, так його й прогнали, і де дівсь — не знаю». А господи ж... а матінко ж... де ж він? Та настала осінь та тільки тих заробітчан поприходило, та я по всіх і бігаю, всіх і питаю: «Чи не чули, чи не бачили?» — «Ні, не чули й не бачили...» Та й до ворожок... Та вже млію-млію душею... що хоч би хоч сни не такі снились, а то ж лишечко: то п'яного бачу його, то вкачаного, то злодієм, то... цур їм!..

Коли це, в пилипівку оце, сидимо з Явдохою, вечеряємо. Увіходить чоловік — Потап Слива. Поздоровкався.

— А що, — каже, — про Андрія нічого не чули?

В мене так і тьохнуло серце: «Це вже щось є, — думаю, — коли б хоч не погане що...»

— Не чули, — кажу.

— А я ж це, — каже, — їхав з Маріуполя та й його бачив...

Ми обидві й ложки покидали.

— Як? що? де він? — питаємо.

Потап тільки головою схитнув, сів і каже:

— Ех, бодай не казать!.. — В мене ще дужче забилось серце. — На станції на одній, — каже, — дожидав я машини. От сиджу під стіною всередині, обідаю, — каже. — А в куточку, недалеко од мене, сидить хлопець один, теж обіда — оселедець та хліб їсть. Ось увіходить жевжик якийсь у пальті в порваному, та так тими очима й водить, так і водить по людіх. Ну, людей, — каже, — небагато було. Той жевжик пройшовсь раз, удруге по станції, а далі до хлопця до того, та й давай йому знишка: «Ти, хлопче, додому їдеш?» — «Еге». — «Ти наймися... Ось тут якономія є — я прикажчик, робочих шукаю, — от де заробиш, — каже, — а то в тебе, бачу й грошей нема...» А хлопець: «Є в мене грош... я аж десять рублів заробив, за підпасича був!..» Жевжик аж облизався, — каже, — а там своє: «Пустяки, — каже, — тут ти більше заробиш... тут тобі рублів сорок дамо в зиму в одну, а робота не яка тобі: коло телят будеш». Хлопець тільки що не підскочить, — каже, — радіє: «Це мені як нахідка, — каже, — я сирота, дому нема — наймусь». — «Ну, так ходім же за мною». Той хлопець хлібець у котомочку, — каже, — котомочку на плечі — пішли... А я на умі собі, — каже, — зашморгнув котомку та до київців, що сиділи під другою стіною. «Так і так, — кажу, — не замітили?» — «Байдуже, — кажуть, — гомоніли собі». — «А ходімте ж назирці...» Їх устало, — каже, — чоловіка з чотири, добрі хлопці, я п'ятий — хода. Дивимось, — каже, — аж з-під вагонів лізе ще два прикажчики: один у полушубку й вовну видно, а другий у кереї в якійсь заяложеній. Повилазили, — каже, — та за тим... А той прямо в степ з тим хлопцем. А в степу ж ні людини — зима. Ми поставали, — каже, — та й виглядаєм з-за угла: що далі буде? Коли ці догнали, спускаться почали... і не видно стало. Ага, це, значить, балка. Ми ж як дременем, — каже, — туди, — аж вони вже на хлопцеві на тому... грошей шукають. Побачили нас та од його... Ми за ними... Ось той, що в кереї, посковзнувся і впав... Били ж його, били... було й кулаками й... — Баба як заллється сльозами: сину мій, каже, сину мій... — Було й кулаками, й коліньми... Кров і носом і ротом... А я дивлюсь, — каже, — по знаку щось парняга... та на очі не дається, пику ховає... Хто ж це? Та стали вже пашпорта шукать, — каже, — найшли недокурок і там «Андрій» написано... Коли... аж так і є: Андрій, ваш Андрій... Тільки худий такий та чорний... Пішли ми: лежить він, стогне на снігу. — Баба знов у сльози: — Боже ж мій, боже ж мій!.. і матінко й серденько! Що дома ж, було, чирячок нарве, то я вже й цибульку смажу, й ганчірочку тру та й зав'язую й запаковую, а то... І рятуйтечко ж! Та дома ж спать ляже, то я й ряденце й кожушок на його, а то на снігу... І боже ж мій!..