Архип Тесленко

Мати

Не знаю, як уже я пережила ніченьку ту, що яка ж то здорова вона, та я ж і на волосочок не спала... Та й другу ж так... Печуся ж печуся: як він там? Де його ліжко? Як болить, де болить у його?.. Та й удень ні їсти, ні робить... Та піду до сусід до кого та плачу вже, плачу. А вони тільки: «Ото вчить було б... змалечку... вчить було б!» То я вже каюсь, каюсь... А то діждала неділеньки святої... до утрені й до служби пішла, на часточку подала... Та аж цілого злотика... Ху, як же й важко.

Баба помовчала.

— Та й молебень найняла, аж на цілого... на цілого рублика... Щоб господь простив же мене, грішницю... Та й його щоб пом... ну, щоб помилував же... Полегшало... Положилась на його святого, як уже він, милосердний, дасть... так і буде... Приходжу додому... Стоїть Явдошка, дивиться в вікно: «Які ж то, — каже, — добрі, які повбирані чоловіки чужі... та ідуть вони з церкви, та будуть обідать... та вмісті, а я... О, нащо я й росла, нащо я й заміж ішла...» Та плаче ж, плаче, бідна, груденята аж ходором ходять... Та оченята які ж то гарні у неї, та щічки... які ж то доладненькі вони, та як водою побливані, а хусточка вишивана... хоч крути... плаче ж плаче... Та й дитинка плаче в колисочці — і матінко й рідна!.. Ну, мені ж уп'ять так важко стало, коло серця уп'ять запекло, що й... не знаю. І не роздягалась та до Потапа... Аж плачу: «Що робити, де мені діться?» — «Що ж, — каже, — якби як додому його». — «Як же ж додому?» — кажу. «Не знаю, питайте людей розумних». Так я в зборню, до писаря... «Так і так, — кажу, — що тут робить?» — «По етапу, — каже, — так його в один день приставлять нам...» — «По якому ж то етапу... будь ваша милость?» — «Та по якому ж, — каже, — і того ще не зна... до врядника треба». Так я забігла додому, взяла п'ятеричку — не найшла більше — та й чкурнула... Біжу, біжу, аж душно мені, а як би щоб швидче... щоб швидче... етап той. Прибігаю, кланяюсь, розказую... Він і пита: «А де ж Андрій саме?» — «Бо’ йо’ зна, — кажу, — не знаю». — «І я ж не знаю, — каже, та й з кухні... І оддать... п'ятерички... не вспіла... Жду-жду — ось вийде, думаю, та й сідать боюсь. Коли наймичка: «Не ждіть, — каже, — вони поїхали десь, на другі двері вийшли». І, бий же тебе сила божа!.. То було душно, а то аж холодно стало. Чи йти, чи що й робить? Пішла. Плакать хочеться. Лізу, як нежива, та руки, ноги... померзли... уся змерзла... Та поки ж долізла додому, то й себе не чула, аж у серце кололо. Я чоботи з себе та мерщій на черінь. Як зайшли ж мені зашпори, як зайшли ж мені зашпори — і матіночко й ріднесенька! — думала, й нігті поодскакують. Та на ніч зробилось важко мені, гаряче; заплющу очі, то таке ввижається мені: то етап той, мов гадюка, в'ється, та огонь так і паше з його; то мов синочка б'ють мого... голова розбита. Та вчувається таке: то мов стогне він, то мов дзвонять, тужать... І господи й праведний — аж страшно!.. То я: «О Явдошко, о Явдошко, о, рятуй же мене!» А Явдошка й сама: «Зав'язали, — каже, — світ мені!.. ви знали, який він, нащо ви женили?» То мені вже... Що нащо хоч, мовляв, чужій людині [світ] зав'язувать було!.. Куди б ішла, що б і робила... Та діждала ранку оце, та це аж... до самого... земського.

Ось ми і в городі стали.

— Як тут страшно, — каже бабуся, — під залізом усе, та пани все... А де земський? — питає.

Я вказав, куди повертать.

— А як доступать до його, що я ж... боюсь-боюсь тих панів... Злякаюсь і не викажу нічого.

— А що ж, — кажу, — він поможе вам, хоч би ви й виказали?

— Та може, та може... хай... що... робить... то робить... — та й захлипала.

Тут ми й розійшлись. Я пішов швидше, бо почала хуртовина зриваться.

Не знаю, чи я довго пробув у тій больниці, чи ні, тільки як кинувсь додому... аж лихо! Завірюха така, що он яка розходилась. У городі ще таки... а виткнувся на поле — шабаш! — і світа не видно. А вітер... і на ногах не встоїш, та ще в пику. Оце так, думаю... вернуться б... так до кого ж ти й вернешся?.. ні знакомого такого, нічого... Стою, думаю... а далі: «Ага, у мене ж пак сапожник знайомий є — чоботи шив колись». Вернувся... та й ночував, — било все. На другий день де все й ділось те. Так гарно зробилось... тихо, сонечко... а сніг... так і грає... Іду. Ось так як серед поля, трохи в бік од дороги, дивлюсь: купка людей стоїть. Я й собі туди: що таке? Коли... баба, що я з нею йшов учора. Заспокоїлась. Та ще на такому белебні, що вітер і сніг позносив. Та що то вже було з нею, чи воно так умирать не хотілось, чи хто його зна, тільки ноги й руки під себе підкорчила й голову у гнойок устромила.