Архип Тесленко

Мати

Дивлюсь, аж воно й справді: ось був-був дома, дивись — нема вже. Та ще почав так же робить, матінко, що прийде укачаний увесь, побитий, горілкою так і воня з його. Та ще мало того, що дам коли четвертачка якого, а ще почав і в куховки заглядать. Дивись, то коли не гречечка, то борошенце та й надібране... та й надібране... І, лихо, що ж тут робить? Оженить... оженить, — більш нічого... Може, одумається як абощо. Минуло різдво. Я й наполягла — женись! Він одбалакуваться давай: «Я й не нагулявся ще, і сяк, і так», а я в одну шкуру: «Женись, женись, мій синочку!..» Та внесла йому й сорочечку новеньку з цяцьками, і штанці новенькі внесла, матер'яні, і шапочку новеньку, смушеву внесла, і чумарку синю, і пояс червоний — усе повносила. «На, — кажу, — синочку дорогий мій, убирайся та йди, йди до Омелька». А Омелько — там у нас чоловік такий — казав якось, що в його є десь дівчина на прикметі така... «Іди до Омелька, — кажу, — та їдьте!» Він мнявсь-мнявсь, а далі давай... давай убираться-таки. А я вже рада-рада... припадаю коло його та придивляюсь, щоб і чумарочка стояла гарненько на йому, та щоб і поясок не жужмом був, та щоб і комірчик з сорочечки видненько було... І, господи!.. Причепурила. Дивлюсь, такий парубійка хороший: удігний, повновидий та чорнявий такий... І усики й брови такі... «Нівроку, — думаю, — буде за що жінці кохать...» — «Хай же тобі, — кажу, — господь милосердний, мати божа, цариця небесна помагає!..» Вирядила.

Ось приїжджають. «Живем, — каже Омелько. — Молода як подивилась, — каже, — на його, так і вчепилась зараз, а старим п'ять десятинок понаравилось, та й за нею пообіцяли з десятинку і воликів пару...» «Ще й воликів, — думаю... — Мати божа! це ж уже хоч не схоче, то хазяйнувать буде... плужок справить...»

Одгуляли свадьбу. Пригнали ті й волики. Такі гарненькі, сіренькі обидва та ситенькі такі... «Ну, — думаю, — господи ж поможи синкові». Коли... тиждень, другий... дивлюсь — аж синок мій... підкине воликам заохотки, підкине, а більш так, що, слухай, ревуть волики... а він як і був: або лежить, або зовсім і дома нема. То Явдошка сама вже і сюди, й туди... Там що людина невісточка в мене, так її вже й не найти такої. Правду казав сват: «На мою дитину не зажалієтесь, — каже. — Я годував її, щоб вона і богові й людям угодна була». Ну, вона ж тобі й минуточки не згуля, ну, не згуля ж і минуточки, мої рідні... і топить тобі, й порається, і шиє, й пряде, й... господи й праведний!.. А щоб вона, — як є друга, — як що загадуй, та щоб сперечалась з тобою, дулась на тебе — нема того й званія. Ну, вже ж така!.. Хай тільки господь спасе її, та й годі.

Я вже було й кажу їй: «Ти б, дочко, й Андрія навертала по-своєму». Ну, вона якось-таки й давай казать йому... Що й казать: вилізли бики з огорожі, а огорожа в нас — самі дірки. Вона сидить на лаві — шиє, а він лежить на полу — курить цигарку. Вона побачила бики ті та й каже:

— Ти б, Андрію, хоч би бики загнав пішов... Господи, яке то вже до лежні воно, хоч би людей стидився.

Він так і скипів, матінко. Як схопиться:

— Так ти, — каже, — сяка-така, ще загадувать будеш мені, страмить мене будеш?.. А тебе я навіщо брав, навіщо брав?

А вона ж, бідна... й з лиця змінилась та труситься вже, труситься... А він кулаком її по голові — раз і вдруге... Я — оборонять, а він і мене... Та очі ті витріщило, почервоніло... і хай господь-милує!..

А то якось сонце було так як під снідання. Його нема. Явдоха впоралась трохи — пішла до биків. Коли увіходить, хвалиться:

— Нема биків, ходила, — каже, — і за клуню, й у садок — мо’, вилізли, думаю, — нема й там.

Я й кажу:

— Mo’, на вулицю вибрались, то ще за людьми на ярмарок учепляться — тоді саме ярмарок був — ходім шукать, — кажу... Ти йди в цю вуличку, а я в ту.

Пішли... Нема... І, лихо! Так Явдоха за паляницю та до ворожки. «Пішли, — каже, — дорожкою кривенькою». Ми й по дорожках по кривеньких — нема! Клопочемось... Коли так як надвечори іде й Андрій — п'яний-п'яний! І з ним ще якісь п'яниці — кричать, вигукують...

— Андрію, Андрію, — кажу, — ти п'янствуєш, а биків нема, зайшли десь... Іди зараз шукай, — кажу.

— Е, — каже, — биків не найдете вже... ні, не найдете уже. Ось бики, ось бики! — Та вийняв гаманець, та й брязка грішми... — Хай їм, хай їм... — хай бог простить, що скажу, — хай їм чорт! — каже. — Щоб не клопотаться — продав... Ех, їдять його мухи... погуляєм!.. Виймай, Хомо, горілку, шукай, Явдохо, закуски!

Отаке!.. А Явдоха ж та бідна... так же й залилась сльозами.

— Волики ж мої, волики, — каже, — як я кохала вас та як я доглядала!.. Та я й постільку мнякеньку вам слала, та я травичку по обніжках вам рвала...

Та вже ж плаче, бідна, плаче. А я й собі:

— Отак, — кажу, — нахазяйнував, синочок!.. — Та себе вже лаю, лаю: — І щоб я не діждала була й бачить хазяйнування такого, і щоб я й так і так!.. Іди ж, — кажу, — іди од мене, та й не признавайся ж до мене!..

А він: «Е, плакси погані!.. Ходімте, хлопці, де в друге місце... Хай їх сі та ті заберуть!» Пішли.

Горенько ж, горенько!.. що робить, що й казать?.. Пропаща дитина, навіки пропаща... А жаль же, жаль... Треба, треба робить щось... треба навертать-таки на стежечку, навертать... А як навертать тепер, що робить йому?.. Печуся... Як ось приїжджа на масниці парубійка сусідин — Іваном звуть. То він на тім краї у лавках десь, та забажав матір одвідать. Почув, що нездужа. Ну, вона незабаром і вмерла. Та він і приласкав її, та він і втішив її, та й поховав... Ну, вже ж і ховав — господи! Там що хороше вже, так хто його зна й як! Труну ту і чорним оббив, та ще й півча співала... А продовольствія того людям було... І печива й варива, та все таке смачне, та пухке, та біле... Господи, як то вже й ховав хороше!..