Архип Тесленко

Мати

А то на дванадцятий повернуло... «Е, пора вже, пора, — думаю, — привчать до хазяйствечка...» А тут якраз ячмінь привезли. Я до його — він спить, — такий плечистий та рослий парубійка!.. «Нівроку, — думаю, — пора вже, пора»... Штовхаю: «Вставай, — кажу, — ціпа доставай, — молотить треба». (А до тих пір у мене найняті молотили.) Він лупнув очима, та не то що, а ще на другий бік повернувсь. А тут, дивлюсь, півдня вже: «Е, ні-ні, вставай, вставай!» — кажу. Аж він, моя матіночка, як підведе голову, як бликне очима та як дасть мені ногою у груди... і матінко й рідна!.. Не знаю, як я тільки не впала тоді. Схилилась на стіл та вже плачу, плачу... жалко вже, жалко мені... що як же таки: отак кохай, отак... і господи!.. і тепер, як здумаю, так!..

Скривилась, аж очі стиснула.

— Тепер же як знаєш, — кажу, — займать уже не буду тебе, бо’ з тобою, а хліб... хай миші їдять...

Та так розсердилась, що вже ж, думаю, і обзиваться не буду. Так він попокрутив носом... днів зо два, а далі — що то вже сталось йому — слухаю: ляпа ціпом. А я ж уже... де те й серце ділось — радію-радію. «Оце ж, — думаю, — синок хазяйнувать... хазяйнувать буде...» Топлю та таке думаю: «Помолотить хлібець, а там і за построєчки візьметься: хлівці повиправля, клуньку вкриє, — таке все позапускане. А там конячку справить, та сам і хлібець кохатиме, — заживем», — думаю. Та то було по одному шматочку мнясця в борщ кидаю, а то аж два вкинула... аж два... «Хай же, — думаю, — пообіда смачненько мій хазяїн дорогий». Насипала. Іду кликать. Клуня одчинена, ціпа не чуть... туди, — аж там самі кури... Порозгрібали те зернечко, порозкублювали... «Андрію, Андрію!..» — не чуть і не видно. Повигонила кури ті, увійшла в хату, вийшла знов. Коли глядь... аж боже мій!.. ідуть улицею: іде врядник, іде староста, чоловіків душ зо три і... і він посередині... і білий-білий... як крейда... Боже ж мій, боже мій... так я й охолола вся... стою і з місця не рушу.

А врядник:

— А що, бабушка, де ваш син ночував сю ніч?

Мовчу я.

— Коло меду, — каже, — улик меду вкрав у Ільченка і голову пробив пасічникові... Та й пішли до зборні. А я... не знаю, як я тільки в хату вдибала, упала на піл, та борщ холоне з мнясцем, а я вже: «І щоб я й годувать не діждала тебе, і щоб я й так і так! Та чому ти й маленьким не пропало було, як отак же ти й хазяйнуєш оце!» — Голошу ж, голошу... «Ну, стій же, — думаю, — прийдеш ти... вбирайся, скажу, вбирайся од мене!..» Коли ось і йде незабаром. Глянула — жаль.

— Андрію, Андрію, — кажу, — що ти наробив оце!.. це ж тюрма тобі...

А він то сюди, то туди по хаті і то почервоніє, то побіліє.

— Чи тюрма, то й тюрма, — каже. — Хоч і посиджу, так і недаром же... недаром же, їдять його мухи!.. Це раз, раз злапали, а то ніхто не зна... Ех, — каже, — добріше було! Як стяпаєм молока де з Степаном чи й сала, та вже й порозкошуємо було... Або як наваримо каші, та ще як горілки куплю... Ех, їдять його мухи... та ще й кавунів!.. Ех, чи тюрма, то й тюрма!..

Та таке зробилось: очима, як іскрами, так і блима, зуби зціпило та кулаком по столу: трах-трах!

— Хай саджають, — кричить, — хай саджають!

А я вже... ні жива ні мертва...

— Так ось іще що, — кажу, — так ось де ти ніченьками ходив тими з Степаном! — А Степан — парубок там у нас, чудакуватий якийсь, а злодій... на все село. — Так ось, — кажу, — навіщо я тобі грошенята давала — на горілку...

А він: грюк дверима та й подавсь. Пеклася ж я, пеклась: що робить, що й казать — жаль на його, та жаль і його... Що воно ж моє, що воно ж — дитина моя... — та й знов захлипала. — Що не буде, думаю, а треба визволять. Побігла до Ільченка. Кланяюсь йому, прошу його:

— І дядечку, й рідненькі!.. простіть!..

Простив, спасибі...

— Витчеш сукна, — каже, — кусків з два, та й бог з тобою, тільки попроси ще врядника... щоб діла не передавав далі куди; та попроси діда за голову.

Так я зараз у пасіку:

— Дідусю, простіть!

— Бо’ з тобою, — каже, — я нічого. Ото постав хіба свічку перед Серафимом-угодником.

На другий день до врядника: «Так і сяк, — кажу, — чи не можна б, щоб Андрієві нічого не було?» — «І, не можна... ніяк не можна». Я в ноги йому: «І татусю, й мамусю!..» А він: «Гм, воно б, воно б і не що, так я ж трудився, я ж трусив, — не можна!» — та й пішов з кухні. А наймичка морг-морг на мене: «Ви йому кругленьких, кругленьких», — каже. Так я додому мерщій... Достала конячку, одвезла до жида жита мішечків із шість, тоді до його. «Харашо, харашо, — каже, — ми це діло заб'єм». Я аж перехрестилась. Приїздю додому.

— Молись, — кажу, — богу, Андрію! Так і так: дома будеш...

Живо й він повеселішав, зараз і балакать давай.

— Ну, розкажи ж, — кажу, — як ти бждоли ті крав?

— Та як же? — каже. — Пішов уночі — не чуть нікого... я в пасіку. Аж ось дід: «Хто такий?» Так я натичкою його, а сам за улик та в ліс, та в лист урив. А то молочу — закортіло пообідать піти. Одгрібаю... Мене й злапали.

— Ну, цур йому, — кажу, — що було, те пройшло, а більш не роби вже так, мій синочку, не займай нічого чужого, не ходи з натичками.

А він: «Та я, — каже, — іноді то й сам думаю так... і наважусь оце й не робить, та й не втерплю... так мене вже й тягне до того, так і тягне...»