Хазяїн (скорочено)

Іван Карпенко-Карий

Пузир. Цілий віз пшениці твій помічник Зозуля зсипав у Хаскеля.

Ліхтаренко. Де ж таки. Лантух-два, то може; а віз — то брехня! Не вірте!

Пузир. А чого ж ти дивишся?

Ліхтаренко. Щоб не крали!.. І на вокзалі здано сто тисяч пудів — вірно!

Пузир. То лишню наважили в амбарі?!

Ліхтаренко. Може який лантух або два — то буває; де ж ви бачили, щоб у великій економії ніхто нічого не вкрав?! Та хоч би у мене сто очей було, то й то не встережеш!

Пузир. Так, по-твоєму, нехай крадуть?

Ліхтаренко. Я цього не кажу, всі крадуть по-своєму, та без того і не можна, Терентій Гаврилович! І розсиплеться, і загубиться, і вкрадуть яку мализну...

Пузир. З тобою сам чорт не зговорить. Я тобі образи, а ти мені луб'я! То нехай крадуть, питаю тебе? За віщо ж я тобі жалування платю?

Ліхтаренко. А за тих сто тисяч пудів пшениці, що я здав на вокзалі, а ви гроші взяли!

Пузир. Тьфу на твою голову! Чи ти одурів, чи чорт тебе напав?

Ліхтаренко. Терентій Гаврилович, ви тілько не гнівайтесь, а розсудіть гарненько. Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, щоб я його одніс у комору! Я візьму те сало голими руками і однесу сало в комору, і покладу; сало ваше ціле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову — яка ж вам від цього шкода?

Пузир. Іди собі к чорту, бо ти наважився мене гнівить!

Ліхтаренко. Щасливі оставайтесь! (Іде).

Пузир. А Зозулю зараз розщитать! Хатнього злодія не встережешся! Сьогодні він тілько голову помастить, а завтра чоботи, а післязавтра й сало візьме!

Ліхтаренко. Воля ваша. (Пішов).

Фенoгeн. От чоловік! І риби наловить, і ніг не замоче!

Пузир. Я знаю, що він більше всіх краде, та зате і мені велику користь дає!

Феноген. Ось газети і листи з вокзалу привезли.

Пузир (бере листи). Поклади газети на столі, увечері Соня прочитає. (Читає листа). Феноген, ти знаєш Чоботового сина, Василя?

Феноген. Бачив. Бова Королевич!¹

Пузир. Старий просить дозволу сватать Соню.

Феноген. Перше спитайте Соню.

Пузир. Що ти мелеш, з якої речі? Сам кажеш, що Бова Королевич, до того один у батька, а батько хазяїн на всю округу. Якого ж їй жениха?!

Феноген. А може у неї є на прикметі!

Пузир. Пройдисвіт! Так буде, як я хочу!

Феноген. Ой, це вам не Катя; та мовчала до смерті, а Соня...

Пузир. Ет, дурощі! (Читає). Феногенушка! (Встає). Знай наших! Получив орден Станіслава² другої степені на шию — а?

Феноген (цілує його в руку). Слава богу! (Витирає сльози). Покійний батюшка порадується на тому світі!

Пузир. Недурно пожертвував на приют. Восени поїдемо на засідання в земський банк³ — нехай усі ті, що сміялися з мого кожуха, губи кусають!

Феноген. Та ви зробіть собі, Терентій Гаврилович, нову хорошу шубу і хороший сюртук, бо орден буде у вас на шиї, а кожух зверху, то нас знову швейцар виганятиме з прихожої, як торік виганяв.

Пузир. Я розхристаюсь, як будемо входить; тілько на поріг, а тут йому перед самим носом блись — орден! Ну, та й швейцар мене тепер пізнає! Дався я йому взнаки; пам'ятаєш, як молив потім, щоб я його простив, — у руки цілував, навколішки ставав!

Феноген. Перше опаскудив, на сміх усім кинув, а потім просив... Такого хазяїна виганяв з прихожої, принявши за старця, а все через кожух. Старий він, тридцять літ носите, дуже торохтить і сильно лоєм тхне.

Пузир. Ну, гаразд. По случаю ордена зроблю шубу з лисячого хутра.

Феноген. Єнот краще!

Пузир. Ну, єнот!.. Хтось стука!

Феноген (одчиняє двері). Петро Петрович.

Пузир. Милості просимо!

Золотницький. Здоров, здоров, Феноген! А ти, Крез⁴, як поживаєш?

Пузир. Вашими молитвами.

Хоч і не такий кремезний, як вам здається.

Золотницький. Не кремезний, а Крез! І все в тім же халаті! Пора тобі його скинуть!

Пузир (сміється). По-домашньому, по-хазяйськи!

Золотницький. Давно я тебе не бачив. Що ж, багато ще купив землі?

Пузир. Нема підходящої!

Золотницький. Все скупив?

Пузир. Ні, ще не все! Може, продаєте Капустяне?

Золотницький. Дай віку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, й Миролюбівку.

Пузир. Ні, мабуть, не доживу до того часу!.. А скільки б ви, справді, взяли за Капустяне? Я не куплю, я тільки так цікавлюсь!

Золотницький. Приціняєшся на всякий случай! Ха-ха-ха!.. Два мільйони! А? Не по зубах?

Пузир. Продавайте, то й побачите, чи по зубах, чи ні!

Золотницький. Не можна разом усе ковтнуть, підожди трохи! От я строю сахарний завод, завод лопне — Капустяне твоє! Ха-ха-ха! Слухай, поки там що, приставай в компанію, три чоловіка уже єсть, давай чотириста тисяч — будеш четвертий, і поставим на Капустянім сахарний завод!

Пузир. Не моє рукомесло! Я цього діла не знаю, а коли не знаєш броду — не лізь прожогом в воду! Ставте самі, а мені дасте сто тисяч авансу, то я вам на увесь завод постачу буряку, як тепер постачаю на Кульпинський завод!

Золотницький. А ти все-таки обдумай. Буряки буряками, а прибиль від заводу само собою. От поїдемо зараз у город, там тобі все викладуть, як на долоні, і ти побачиш, що діло корисне. Заводський промисел — велика річ!

Пузир. Я ще до цього не дійшов!

Золотницький. Пора вже. Поїдемо зараз в город, я тебе обзнакомлю з ділом, а ти, прислухавшись, обдумаєш.

Пузир. Це можна. До речі, мені треба орден получить.

Золотницький. Який?

Пузир. Станіслава другої степені на шию!

Золотницький. В такім разі шампанського став!

Пузир. А де я його вам візьму?

Золотницький. Так у городі поставиш, там найдем.

Пузир. Та може я ще і не поїду, бо діла у мене дома є й трохи нездужаю.

Золотницький. Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоїсти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний!

Пузир. Зараз будемо обідать. Тілько вибачайте — у мене фрикасе нема, а по-хазяйськи: солонина до хріну, борщ, заварювана каша до сала та пиріг може є з яблук.

Золотницький. Чудово! Аж слина котиться! Слухай, ти ж, здається, земський гласний⁵?

Пузир. Торік вибрали. Тілько я ще ні разу не був (Сміється).

Золотницький. Нічим хвастать, це тобі не робить честі. От поїдемо, так будеш і на собранії — завтра почнеться: на черзі важне питання: продовольствіє голодного люду до урожаю.

Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п'ять копійок. Нехай голодні йдуть до мене по п'ятнадцять копійок на роботу.

Золотницький. Діло. От ти це саме скажеш на собранії, і тобі привезуть тисяч двадцять робочих.

Пузир. То вони мені й голову об'їдять!

Золотницький. Ото-то бо й є! Виходить, треба щось інше придумати, треба обсудить, душею увійти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготній болізні⁶.

Пузир. Це не моє діло!

Золотницький. Як?

Пузир. Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають. Чудні люди!

Золотницький. Які пам'ятники? Не розумію. Причому тут пам'ятники?!

Пузир. Не розумієте? Так от, поки ще до обіда, прочитайте оцей лист. (Дає лист).

Золотницький (читає). «В Полтаві дозволено поставить пам'ятник першому українському поетові, Івану Петровичу Котляревському. На цей пам'ятник гроші збирають формально в Полтавщині, але приватно можна жертвувать звідусіль. В числі жертвувателів і досі вашого імені нема, але це, певно, від того, що ви не знаєте про таке благородне діло. Так от я і оповіщаю вас про це, щоб доставить вам приятність, разом з другими земляками, пожертвовать на пам'ятник поета. Гроші висилаються полтавському голові. Готовий до послуги Храменко» (Прочитавши, дивиться на Пузиря і говорить). Ну?