|
Свіччине весілля (скорочено)
Іван Кочерга
Драматична поема
Трощіть катів! Лупцюйте шкуролупів! Нищіть усе катівське їх кубло!
З лівого боку чути галас, часті постріли. Раптом ліворуч здіймається заграва, що освітлює всю сцену червоним світлом.
Городяни
(тріумфуючи) — Ага! Горить! Горить кубло катівське! — Тремтіть тепер, ґвалтівники прокляті! — Не до смаку! Ага — не до вподоби! — Ану-бо ще! Ще раз! Ану іще! — Згадаєте ви Свіччине весілля!
Жовніри тікають — кілька падає.
[...]Свічка (неначе тигр, кидається на Ольшанського) Товариші! За смерть Передерія! До помсти всі! Облиште лиш мені Гадюку цю вельможну розчавить. Так ось яка князівськая одвага — Ти на сліпих хоробрий та дівчат!
Б’ються на мечах.
Ольшанський
(відступає потроху до церковних сходів) Ага, це ти, недобитку катівський.Свічка Своє держу я слово, і палац Твій запалю на честь свого весілля.Ольшанський Яке ж весілля це без молодої? Спізнився ти... Палац уже горить... І там вона.
Остаточно розлючений Свічка вибиває в нього меч і припирає до церковних дверей.
Свічка
То будь же проклят ти! (Приставляє меч йому до горла) Куди її ти заподів? Кажи!
Тим часом Чіп та інші знову напосіли на ворогів і відтиснули їх ліворуч за церкву.
Чіп
За Свіччине весілля! Го-го-го! Трощіть панів, руйнуйте кодло їхнє!
На сцені тільки Свічка й Ольшанський.
Свічка
Куди її ти заподів, проклятий?Ольшанський Шукай тепер!Свічка Живцем тебе спалю, Здеру з живого шкуру! Де вона?Ольшанський Шукай тепер. Її живцем ти спалиш, Бо я її в палаці там замкнув.Свічка Диявол! Брешеш!Ольшанський Ха-ха-ха! Спізнився. Даремно ти шукаєш молоду — За тебе я вінок її розвив.Свічка Та подавись цим наклепом пекельним! (Убиває його) Її вінка хоч би й торкнувся ти, А чистоти його не заплямуєш. То де ж вона?.. Шукать її мерщій. (Поривається ліворуч)
Але в цю мить Чіп, Капуста та інші вносять на ношах непритомну Meланку. Ліва рука безживно звисла, праву вона притисла до грудей і держить в ній свічку й наказ. Шлюбний її убір подертий і заплямований, коси розпущені й звислі, на лиці кров.
Свічка
Меласю, люба! Ластівко сердешна! Сюди мерщій! Де ви її... Де ви її знайшли? Єдина, люба! Вона в крові!
Ноші становлять посередині кону.
Чіп
Ми скрізь її шукали, Палац горів... Замкнув її той кат... І вже з пожежі ледве врятували — Та, мабуть, пізно. Сволоком якимсь По голові небогу зачепило.Свічка Ні, ні, брехня! Не вірю, щоб її... Не вірю, щоб її я не побачив І голосу голубки не почув. О, подивись, о, подивись, благаю. (Цілує її руки) Твій милий тут... за кого стільки мук Ти, дівчино нещасна, прийняла... Води, мерщій! Несіть води мерщій!Капуста Дивись... дивись, неначе ворухнулась.
Меланка розплющує очі.
Свічка
Меласю! Рідна!Меланка Любий! Ти живий?.. О любий мій!.. Яка ж... тепер... я рада...Свічка Голубонько! Голубонько моя!Меланка Тебе з тюрми... хотіла врятувати... Пішла до них... він обіцяв мені... Дивись... наказ... як свічку донесу... Я донесла... А тут мене схопив... Той каштелян...Свічка Яка ж пекельна мука! Утішся. Вбив я кривдника твого.Меланка Ні, ні. Не бійся... він мене... не скривдив... Боролась я...Свічка Дитиночко моя!Меланка Твоя навік... Коханий... любий... мій... Всю ніч тебе... шукала... а тепер... З тобою знов... на нашому... весіллі... Свою Меласю... поцілуй... прощай... І свічку цю... що я тобі...
Вмирає.
Свічка
Меласю! Рідна! Зіронько моя! Не покидай! Не покидай мене! Не дише, вмерла... О, яка ж це мука! (Ридає, схилившись на її ноги) Навіщо ж я?.. Навіщо ж я живий?.. (Підводиться, бере в руки її голову. Тихо, з глибоким сумом, ніжно) Заснула ти... А на устах твоїх Така усмішка жалісна... і тиха... І слізонька застигла на очах... (Цілує її) Бідняточко... голубонько бездольна... Яку ж ти муку мусила знести. Коли пила свою весільну чару, Для милого наділа цей убір І свічку цю вінчальну засвітила... І ось в крові, в багні весільна сукня, І згасла свічка, як твоє життя. (По хвилі мовчання вже з запалом) Та не сумуй! Немарно ти терпіла І свічку цю немарно берегла На честь твою, моя голубко мила, На честь тих мук, що ти перемогла, Ми знов її засвітим, як на свято, На помсту та на волю з тих огнів, Що на своїх гнобителів проклятих Сьогодні гнів народний запалив. (Бере з рук Меланчиних свічку й запалює від смолоскипа) Умерла ти... і твій убір чудовий В крові й багні, як прапор на війні. Та живі ми! До помсти, до будови Нам не потрібні шати осяйні. Кіптявою укриті ми і потом, В буденних свитах кинемось на бій, А переможем — знову до роботи... І ось тоді засвітим огник твій. І свічка ця, що ти життям купила, Крізь дикий терн та бурю пронесла, Що ми огнем повстання запалили, Хай світить нам привітна і ясна. Прощай, голубко! (Ніжно цілує її в уста) А тепер на приступ! До помсти всі! До волі! До борні На честь її по цілому геть місту Засвітимо весільні ми огні!
Кидається з піднятим мечем у глибину, всі за ним.
Завіса
|