Григір Тютюнник

Син приїхав

На почату серпня, коли в Ковбиші, велике село по обидва боки вузенької річки в очереті та верболозах, з'їжджаються до батьків усі колишні ковбишівці, що по війні подалися з дому шукати постійного заробітку і щонедільного вихідного, коли по дворах тільки й чути: "Папа, как у вас тепер навпростец ходять до лавки?" А батько, захмелілий од радості, бадьоро пояснює: "Та как? Отако грядками і йди. А там — низом. Хіба ти забув?" Або: "Мамо, як у вас нащот стірального порошка? Нема? Так я пришлю по приїзді" і т. п. — отож на початку серпня, сонячного суботнього передобіддя, приїхали гості й до Никифора Дзякуна та Параски Дзякунки: син Павло, рудий, витрішкуватий, уже з пузцем, у капроновому капелюсі в дрібних дірочках, невістка Рита, товстенька, рум'янолика й догідлива (про таких кажуть: "Тільки в хату — вже й своя"), та одинадцятимісячний онук Борко, такий собі некрикливий витрішкуватенький опецьок в ріденьким рудим, як у батька, чубчиком.

— Таж викапаний татусь! — щасливо цокотіла Дзякунка, обціловуючи внука. — Дивися, Никифоре, і ніздрички такі, як у Павлуші малим були, й гузенце важкеньке... — Вона також була руда, син Павло удався в неї, а онук — у Павла, того й раділа. А навтішавшись Борком, заходилася цілувати невістку та дякувати їй, що отак догодила, що такого онука гарного привела.

Приїхав Павло не поїздом і не автобусом, як багато інших колишніх ковбишівців, а власним "Москвичем" тютюнового кольору. "Москвич" був новий, і все в нього блищало: фарба, скло, нікельовані буфери, циферблати на приладах... Сидіння було заслано двома вовняними килимами, а заднє та бокові стекла завішено репсовими фіранками. Все те Павло придбав заздалегідь, ще тоді, як для його майбутньої машини тільки-но одливалися десь на заводах перші деталі.