Григір Тютюнник

Син приїхав

Дзякунка вихоплювала зі сковороди, що шкварчала на жарові під челюстями, підрум'янені кружальця і, перекидаючи з долоні на долоню, біжка несла онукові.

— Зараз не можна гамочки, моя крихто, — казала, розкладаючи картоплю в рядочок, і студила на неї. — Жижа! А як вичахне, тоді гам.

І питалася в невістки:

— Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? Є у вас там церква поблизу?

— Ніде не хрестили, — одказала Рита — Кумів назвали, так, шуткома — Павлушиного начальника цеху і його жінку, а не хрестили.

Дзякунка аж у поли вдарила.

— О бо-оже, то це він у вас так нехрещений і живе?

— Так і живе, — зніяковіла Рита — А що ж тут такого?

— Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло. Не цуценя ж, а людина. Ні, ні. Завтра дасть бог неділю, подамося в Опішнє або Покрівське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно...

— Та я й не проти, — повагавшись, мовила Рита — Тільки Павлуші не кажіть, того що йому не можна...

— Ну, як не можна, то й не можна, — перейшла на шепіт Дзякунка. — Антобузом з'їздимо, не яка далечінь. Ми швиденько. А скажемо — на базар.

...Обідали довго й з горілкою: Павло вніс із багажника старанно закутушкану пляшку "Російської", сам розлив усім порівну, сам і тост виголосив:

— Ну, за встрєчу.

— І щоб усе було харашо, — вставила Дзякунка.

— Всьо в наших руках, — сказав Павло.

— Як умієш жить, то все харашо й буде, — багатозначно вирік Дзякун.

— За здоров'я наших батьків, і моїх, і твоїх, Павлушо, — сказала Рита і почаркувалася з свекром і свекрухою.

Випили і взялися до їжі: смаженої картоплі з малосольними огірками, холодного курячого борщу на вершкові та жовтках, пухких пирогів з усякою начинкою та сметани. Тільки Борко вже не їв, а мовчки зліз дідові на коліна, торкав його за вуса й зосереджено сопів. Дзякун розчулився, легенько подавив новими, недавно вставленими зубами рожевий онуків палець, а невістці сказав повчально:

— Тепер, дочко, твої батьки — і Павлушині батьки, а Павлушині — і твої.

— Так оце кортить сватів побачити, хоч одним оком, — медовим голоском мовила Дзякунка. — А тут же й недалеко. Скільки, старий, од нас до Шишак?

— Навпростець верстов сімдесят буде, — прикинув Никифор.

— А я от скільки не наблюдаю життя, — повільно й таким тоном, що примушує слухати, — сказав Павло, — то зробив вивод, що жінчиним і чоловіковим батькам бачиться не треба. Ті не понаравляться тим, ті — тим, слово за слово... Ті нашепочуть дочці, ті — синові. І пішло: лайки, чвари...

Никифор аж прикахикнув удоволено: ай розумний, клятий хлопець! Справді, хто б це гнав новісіньку машину ґрунтовою дорогою до Шишак та назад! Що вона — на дурику дісталася? А свати, як схотять породичатися зблизька, то приїдуть і автобусом.

По обіді Павло урочисто одімкнув чемодани й роздав подарунки: матері чорну лискучу плюшку, так круто посипану нафталіном, що в хаті одразу запахло промтоварною крамницею, глибокі калоші на червоній підкладці, а батькові — сірий у сосонку костюм за шістнадцять карбованців і сорок дві копійки. Рита подарувала свекрові зелену нейлонову сорочку з твердим, ніби луб'яним коміром, а свекрусі в'язану кофту й донську пухову хустку — все дороге й гарне, придбане за дві зарплати.

Никифор тут же все й надів: хай дивляться люди, що діти привезли. А Дзякунка поховала своє добро в скриню, шкодуючи, що не може й вона, як чоловік, прибратися в нове — не сезон.

Потім Рита приколихала Борка, взяла сапку й подалася на грядку, хоч її й відмовляли, а Павло завів машину під грушу, перевдягся і пішов у повітку спочивати на пахучому цьогорічному сіні.

Коли до повітки навшпиньки увійшов Никифор, щоб подивитися, чи добре синові лежиться та чи не тягне йому в якусь щілину, Павло спитав у нього крізь дрімоту:

— А риба, тату, в нашій річці є?

— Є, синок. Щучки, карасі, лини... Раки трапляються, але мало. Як хочеш, то візьму завтра кімлі в Семена Портнівського, та й підеш з кимсь із хлопців повтішаєшся.

— Я й сам піймаю. Аби кімля добра, не драна.

— І то таке, — погодився Никифор, міркуючи сам собі, що й тут правда на синовому боці: сам що піймав, те й твоє, а вдвох, то на двох і ділити треба.

В хаті Дзякунка поквапливим шепотом оповіла чоловікові, що розказала їй Рита: що в них є та як Павла їхнього люблять усі й звуть Павлом Никифоровичем.

— Отаку жінку Павлуша знайшов, — аж похлиналася радісним шепотом Дзякунка. — Що розумна, що культурна, а що ще й шанує чоловіка, як ми колись уміли шанувати!

— Павлушко наш ні в чому не прошибе, — розважливо мовив Никифор. — У нього й по роботі порядок, і дома, і в машині. Бачила, як там усе заслано та блищить? О-о-о!

І раділи обоє.