Григір Тютюнник

Син приїхав

Через "Москвича" Павло й не одружувався так довго, хоч мав уже за тридцять. Спершу думав: брати дружину на сто п'ятдесят карбованців у місяць, та ще живучи в гуртожитку, не годиться. Коли ж дали йому за стаж та мовчазну працьовитість кімнату в новому будинку й поставили завтехскладом, розміркував так: назбираю грошей на машину і все, що до неї треба, — килим, фіранки, брезент і металеві каністри під бензин та мастило, тоді й жінку шукатиму, бо як одружишся зараз, то машини вже не купиш, ляснуть гроші на меблі, одяг та всякі дрібниці, що придумаються жінці, бо жінки всі такі.

Навіть у відпустку до батьків не їздив три останні роки, адже щоб їхати, крути не крути, а півтори-дві сотні викинеш: дорога, гостинці, новий костюм... Не заявишся ж у приношеному! То брав відпускні, клав на книжку і знову працював.

Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, двісті карбованців заробітку разом з премією і почував себе так, як йому й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно.

"Москвича" у двір батькові одразу не завів, а лишив коло воріт, тільки стекла позапинав брезентовими фартушками, спеціально для цього й пошитими, та колеса понакривав обрізками, що зосталися од тих фартушків, аби не пеклися на сонці.

— Ти, Павле, отуди під грушу поставив би його, в холодок, — радив старий Дзякун і любовно та обережно обторкував "Москвича" долонею.

— Нічого, хай тут постоїть, щоб під рукою був, — поважно відказав Павло.

Батько зрозумів його й замовк, тільки прикахикував задоволено, погладжував великим пальцем вуса та усміхався тонко: правильно, хай люди бачать, через вигін з усіх боків видно.

Доки в хаті варилося й смажилося, чоловіки час від часу виходили з двору до машини, походжали навколо неї повільно або й так собі стояли, як два лелеки біля гнізда з лелеченятами.

— Та й скільки ж людей під твоїм руководительством? — питався сина Никифор.

— Уся зміна. Чотири вантажники й два шофери.

— О-о! — підкидаючи брови вгору, казав Дзякун. — Багатенько. Ти ж дивись там з ними ладь, бо люди — це таке: не догодиш — з'їдять.

— Про це будьте ввєрені. Я ще в полковій школі навчився з ними, як був помкомвзводом по стройовій підготовці. Тридцять душ було. І всі слухали... У мене так: робиш — роби. А не послухав раз, удруге — на такі наряди посаджу, що в получку тільки розпишеться.

— А то ж як! — охоче погодився з сином Никифор. — Робиш — роби. А ні — то дивись...

Мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дірочками (Павло привіз такий самий капелюх і старому) проходили люди, здоровкалися шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись понад їхніми головами на річку: "За-с-тє!"

Дехто й зупинявся, вітав гостя з приїздом, Никифора з гостями, розпитував, де та ким Павло працює, які гроші заробляє тощо, а на припослідок обходив машину, зазирав до кабіни крізь щілини між фіранками й цікавився, скільки це "добро" коштує.

— Ану ж, Павлушо, скажи! — торкав сина ліктем Никифор і напружувався весь, аж старечі його м'язи твердішали, а під ложечкою лоскотало.

— Усі гроші, — з холодною посмішкою, що й не схожа була на посмішку, казав Павло і дивився своїми малорухомими риб'ячими очима поверх цікавого дядька.

Зодягнений він був у новісінький костюм приблизно такого ж кольору, як і "Москвич", взутий у новісінькі жовті черевики на товстій підошві, а тугу, в рудих латочках шию міцно стискав комір нейлонової сорочки. Коли він говорив з дядьками, то тримав руки складеними на грудях і повільно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори нових черевиків, причому розпірка на піджаці ззаду то сходилася, то розходилася.

Тим часом у хаті не вгавала балачка.

— Павлушу на роботі цінують, — розказувала Рита, підмітаючи долівку мокрим віником. — Інакше, як Никифоровичем не звуть... Премія щомісяця йде...

— Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, і старшого послухає, — хвалилася од печі Дзякунка. — Ізмалечку такий.

— У квартирі в нас, — вела далі Рита, — все є: гарнітур житомирський, холодильник "Донбас", телевізор "Огоньок", пральна машина "Ністра", пилосос... "Буран", правда, бо "Ракет" саме в магазинах не було. Грошей вистачає й на щодень, і на книжку Павлуша в зарплату кладе щомісяця. А буває, в суботу й неділю проскоче в Ростов чи Ворошиловград — все одно ж робити нічого, — то, дивись, десятку-дві й підробив. Треба ж машину окупити. Та й на бензин...

— А чого ж, — раділа Дзякунка. — І людям услуже, і копійку заробить. Воно так: копійка до копійки — та вже й руб! Їж, Борисику, їж, мій ласунчику, гам, — ніжно сокотіла до онука, що стояв біля лави, брав жменею кружалки смаженої картоплі, розкладені рядочком на газеті, аби швидше холонули, і мовчки, зосереджено спроваджував у рот. Коли рядочок кінчався, Борко обертався до баби, наставивши на неї малорухомі батькові очі, й казав:

— Сє копи.