Григір Тютюнник

Син приїхав

Далі він уже не чув, кусало його чи ні, а тихо крався поміж лататтям, розсуваючи його грудьми, нечутно занурював кімлю і товк ногами та весело, по-хлоп'ячому приказував:

"А дзінь-дзінь, щучка... Дзінь-дзінь-дзінь!"

Коли піймав другу щуку і вкинув у торбу, подумав:

"Оце було б уже дві".

А як попалася й третя, аж уголос сказав:

— А це було б уже три!

Інколи ставав перепочити і слухав, як позаду нього сичать, влягаючись на своє місце, кушир та латаття, як сонечко гріє сухі плечі, а вода під берегом уже не студить груди, обліплені сорочкою, а зігріває, ніжить м'яко, що отак би й заснув у її теплих обіймах... У незболочених закапелках при самому березі вода стояла така прозора, що видно було дно: тонкорунну ніжно-зелену травицю, верболозове гілля, обліплене важкими кім'яхами бодяги, та муляву рибку дрібненьку, що стояла косячками проти тихої, ледь помітної течії.

Неподалік на чистоводді лишаючи за собою два тонкі водяні вуса, плив вуж. Павлові похолонуло в грудях, але він згадав, що вужі не кусаються, що в дитинстві навіть носив їх, ті холодні, гнучкі веретена, за пазухою, то тільки лоскотно було, — й заспокоївся. Од першої згадки про дитинство прокинулася й друга, й третя... Як голяка ловив старим кошиком без дужок в'юнів та бобирців; як ледь не щодня, влітку і взимку, продирався в лузі крізь гущавину з сокирчиною за ремінцем, і кожен пень був йому не просто пнем, а щасливою знахідкою, купкою дров; як пас череду отуто на прирічкових низах та пік у кизяковому жару степову картоплю, таку піскувату, що й хліба до неї не треба; як ходив місячними вечорами зі своїми однокашниками у молоденькій сивій сосні посеред села — "парубкував", а що дівчата-підлітки охочіше горнулися до старших хлопців, то зробили бубну, доп'яли десь стареньку балалайку і зманювали їх тим нехитрим оркестром до себе, хоча й цілуватися ще не тямили, а тільки кокошились: торохтіли в бубну, тюгукали та затягалися по черзі лавочною цигаркою.

Потім його виряджали у ФЗУ, і дівчатка співали йому під бубну з балалайкою прощальної пісні:

Послєдній нинішній деньочок,
Гуляю з вами я, друззя...

І Настя Кушнирівська співала, вимовляючи не "друззя", а "друздя". А як ручкалися на прощання, чого ніколи раніше не робили, і розходилися, Настя вбгала йому в долоню напахчену дешевими духами хусточку з двома літерами, вишитими зеленою ниткою: Н + П. Любила ж, видно... А він, замість обняти, пригорнути дівчину, бувало, перечіпав її, ніби ненароком, або штовхав зненацька на соснину й реготав пришелепкувато. Да... Бачив її, як приїздив три роки тому до батька. За офіцера вийшла. Гарна зробилася, товстенька, щоки блищать... Ну, та й він не прогадав. Рита жінка добра, хоч і погулювала колись, чув од хлопців по роботі. Зате зараз ні-ні. Воно й краще, як замолоду покрутить, замужем смирніша буде...

— Еге, чого ж це я стою, — докорив сам собі. — Там першу щуку проґавив, тепер — розмечтався. Уже б досі з десяток піймав.

І заходився ловити: то мовчки, то з радісними вигуками, як траплялася добра рибина.

Ополудні прийшов Никифор з костюмом, черевиками та брилем. Аж тоді Павло вибрів на берег і, почуваючи млосну дріж у ногах, помився та перевдягся.

— Чимало накишкав, — сказав Никифор, виважуючи торбу. А сам подумав: "За що не візьметься, бісів хлопець, все в нього до ладу!"

Назад ішли помалу, бо Павло таки добряче натрудив ноги, ледве переставляв їх і думав з жалем: "Якби ота перша не втекла, якраз нормально було б. П'ятнадцять штук. А так тільки чотирнадцять".

І та перша — п'ятнадцята — щука здавалася йому зараз найбільшою.

— Якщо вже кликати когось із чужих, то нужних людей, полєзних, — сказав Павло, дізнавшись про гулянку. — Голову колгоспу чи ще когось, хто вам пригодиться.

— А що голова, — обережно заперечив Дзякун. — Поки на роботу ходили, поти й голова — голова. А зараз йому до нас діла немає, нам до нього. Пшеницю в механізаторів купуємо, пенція по закону йде. Хіба Митра Лободу гукнуть, лісника. То, такий чоловік, що без нього не обернешся: дров треба — до Митра, сіна корові на зиму — до Митра, коней грядку виорати чи торфу привезти — знову ж таки до Митра.

Так і порішили: кликати лісника та ще директора школи з директоршею. Останніх Павло забажав. Як-не-як люди культурні, шановні в селі, до того ж якби не директор, то не бути б Павлові й завскладом. То ж бо директор тяг його до сьомого класу, можна сказати, за вуха: просив, умовляв, примушував — і таки вивів у люди. Адже перше, що в Павла спитали, коли висували в завідувачі, — яка освіта. Сім класів. Не п'ять і не шість, а сім! Може, це й виручило, бо кандидатур на цю посаду було аж три.

І ще домовилися: родичі посходяться й самі, а Митра Лободу та директора з директоршею слід привезти машиною. Це раз. Друге: родичі, як люди свої, питимуть і самогонку, а чужим треба взяти лавочної, бо невдобно. Митро, правда, такий, що й гарячу смолу питиме, а директора й директоршу слід пригостити по-культурному...