Григір Тютюнник

“Кізонька”

На п'ятдесят сьомому році життя Степан Секремент розійшовся з жінкою. Сталося це, можна сказати, через дурну оказію. Пішов якось надвечір у лісосмугу недалеко від села вирубати держак до лопати — старий переломився, — ходив, ходив, шукаючи підходящої деревини, і натрапив на жінку свою Дарку з якимось шофером чи комбайнером — з отих, що приїжджають щороку помагать жнивувати. Шофер чи комбайнер утік, шаснув поміж деревами — Степан не встиг навіть розгледіти його обличчя, а Дарка зосталася. Сиділа у траві на торішньому листі, притиснувши руку до розхристаної кофтини, і дивилася на чоловіка знизу вгору хмільними, аж білими від недавнього кохання очима. Степан привів її додому під конвоєм, з сокирою на плечі, — мовчки привів. А вдома, дарма, що чоловічок дрібненької породи, таки подужав Дарку, хоч вона й одбивалася по-звірячому. А коли вже подужав, то бив. Не так бив, як шарпав та кулаками розмахував. Потім метався по хаті захеканий, здряпаний, у розпанаханій на плечі сорочці, з прихлипом затягався цигаркою, ледве попадаючи нею в губи — так руки трусилися, — і вигукував, затинаючись:

— В-вон!.. В-во-он!..

Дарка, хоч і плакала, дужче від жалю до себе, аніж від болю, не злякалася, одначе, того "вон", а вмовкла, глянула на Степана ненависними, в сльозах, очима й сказала:

— Сам вон.

— Ш-шо-о?

Степан зупинився посеред хати, остовпів. А Дарка сиділа на підлозі у подраній кофті і дивилася повз нього в куток затятими очима. Потім ще поплакала трохи і додала:

— Каліч.

Якби вона не сказала так, якби хоч не таке слово, Степан, може, й стерпів би, і простив, як, бувало, раніше. Він раніше знав за жінкою прогрішки. Щоправда, на гарячому не застукував, як оце, а люди переказували. То вона ішла з райцентру з якимсь гевалом, бачили, йшла від обідньої пори до смерку, хоч райцентр ононо на пагорбах ("Автобуса не схотіла ждати, от і йшла... Що ж тут такого"); то дерево у лісництві рубала та одлучалася з лісничим на часину ("Води ходила пити під Броварську гору... Що ж тут такого?").