Реклама на сайте Связаться с нами
Твори українських письменників

Григір Тютюнник

“Кізонька”

На главную
Твори українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Григора Тютюнника
Вона вимовляла оте "що ж тут такого?" не винувато, а з презирством, навіть сміялася отаким собі коротким робленим смішком і мружила очі мимо Степана, — ще ясні, жаркі ще й тупі від цього жару. Степан уже давненько не пробивав своїм поглядом тієї гарячої тупості в її очах, лише розмахував кулаками після кожного її зальоту дівоцького й "вонкав". Але раніше Дарка не казала так, такого кусючого слова. Взагалі нічого не казала, крім свого презиркуватого: "Що ж тут такого?", і Степан, випивши після сварки, подобрішавши, розм'якнувши, гордий зі своєї влади над жінкою, виголошував їй прощення — урочисто, велично, як султан якийсь.

— Живи! — тицькав пальцем перед себе і трохи вгору, широко водив рукою з боку в бік, ніби показував неозорі, свої маєтності, — і в хаті й поза хатою: ліжко, шафу з одягом, рушники з голубами на стінах, паперові квіти у зеленій пляшці на столі, телевізор, два велосипеди, старий і новий, хлів з коровою і телицею, хлівець з кабаном, колодязь на дві корби... — Живи! Тільки... Щоб була мені шовкова! Щоб глухо мені було, як... як у танку. — (У війну Степан ремонтував підбиті танки). — Щоб я більше не чув отого й не бачив!.. — І лиса од потилиці до лоба Степанова голова блищала від лампочки під стелею, як у справжнього султанчика без чалми...

Степан довго стояв посеред хати, втупившись у Дарку, — ждав, що вона ось зараз підніме на нього благальні очі заплаче покаянно, але Дарка так само затято дивилася в куток.

— Значить — отако? — сказав Степан, і губи йому жалібно сіпнулися. — Значить — я вон? Я — каліч. Ага.. Ну, що ж... Тоді зоставайся лавка з товаром! — Степан заметушився, поліз у шафу, вхопив навіщось нові Дарчині чоботи, вихідний свій капелюх капроновий, подушку й кинувся до дверей. — Ти ба! Виходить, то я качався на листі?.. — Коло порога він замикався, занишпорив по кишенях, шукаючи сірники, знайшов, креснув похапцем, прикурив. — Тоді на чорта мені така ти здалася!

— На чорта — цеп, а на тебе вірьовка, — сказала Дарка мстиво. Мстиво за те, що отак по-дурному вона вскочила. І знову заплакала зозла на себе, за свою промашку.

Степан вибіг і хряпнув дверима так, що вони відскочили, одчинилися навстіж, і знадвору потягло прохолодою. Ніч уже була.

Тиждень Степан жив у лісі коло річки з якимось приїжджим рибалкою. Копав йому черв'ячки у березі, вчив, як ловити сомів уночі, спав разом з ним у палатці, скраєчку, на своїй подушці, варив юшку, бігав на хутір по "продухту", а ввечері при багатті дивився спідлоба на вогонь і розказував про Дарку.

— Вона молода в мене ще... Їй ще тільки сорок дев'ять і два місяці, а мені оце восени п'ятдесят сім буде. Звісно ж, підтоптаний... Ну, як на іншу, то вона б мені, хоч і лисий там, і все — ноги мила б... Я хати вкривать умію так, що ніхто так не вкриє. Залізом. Кружева всякі виріжу — на веранду, на гребінь, на ринвах теж. Не хата стоїть, а мадістка. Мою роботу здалеку впізнаєш. Гроші є... А що? Покрити хату зараз дві, а як велика, то й дві з половиною сотні коштує. Під тверде залізо, під м'яке — там ціни всякі... Молода вона в мене ще — от і заграла журавля... Губи червоні, щока червона, тіло, як отой чобіт... — Степан кивнув на Дарчині чоботи, що лежали під палаткою і полискували від вогню, — блищить... Того вона і басує.

Рибалка приїжджий ледь посміхнувся до багаття, непомітно, делікатно посміхнувся.

— Любите ви її.

— Оце ви точно попали! — тицьнув пальцем у рибалку Степан. — Тут ваша правда. — Степан замовк і похнюпився. А в голові бухкало: "Каліч... Каліч..."

Рибалці було шкода дядька, хотілося йому якось допомогти, і він сказав:

— А ви знаєте що? Ви пошукайте в ній щось таке... Ну, як би вам сказати... Погане щось у ній знайдіть. Пригадайте, приміром, якийсь недолік за нею. У всіх людей вони є. Ну там, як вона ходить, їсть, позіхає, сміється, чхає... Щось таке. Рису якусь негативну. Це підніме вас над нею, дасть вам перевагу, і тоді вам буде легше.

— Нема в неї нічого поганого! — сказав Степан швидко, не думаючи, і очі йому блиснули при вогні. — Нема!.. — Він знову втупився у багаття і промовив у задумі: — Молода вона в мене ще... А може, я здурів...

А якось на шостий чи сьомий день прискочив до річки на велосипеді хлопчина, Ванько, синок Дарчиної сестри. Взимку Ванько ходив до школи, а влітку підробляв у колгоспі — бігав кур'єром з ранку до вечора. Ванько поздоровкався захекано, видно, крутив швидко.

— Хух! Насилу знайшов вас, дя!

Степан саме куховарив у вихідному своєму капелюсі, бо сонце припікало в лисину. Коли забачив Ванька, у грудях солодко щемнуло: "Прислала кликати..." — І спитав, устаючи назустріч племінникові:

— Що, Ванько, дядька шукати потурили?

— Угу, — труснув чубчиком Ванько і усміхнувся до дядька. — Казали, дя, голова, щоб ви йшли вже, бо гараж, кажуть, пора перекривати: залізо нове привезли.

Степан насупив брови.

— А більш ніхто нічого не казав?

— Ні, дя...

Степан одвернувся до річки і довго дивився туди. Потім, не обертаючись до Ванька, сказав:

— Передай голові, що не прийду.