Іван Вишенський

Реферат

Світогляд Вишенського був як на свій час загалом прогресивним, хоч і не позбавлений суперечностей, зумовлених часом, конкретно-історичними обставинами та особливостями становлення давньої української літератури, яка поступово виривалася з чіпких лабет релігійно-схоластичних традицій. Як і всі письменники-полемісти, Вишенський був глибоко релігійною людиною аж до аскетизму, палким прихильником східної православної церкви, що здавалася йому найавторитетнішим органом суспільного управління життям його земляків-українців. Разом з тим він добре знав повсякденне життя свого народу, бачив його болі і страждання, розумів його прагнення і сподівання, співчував його боротьбі за хліб і за волю. Бачив він і зраду українського панства та вищого духовенства, які гендлювали і вірою і церквою задля своєї наживи. У світогляді Вишенського майже весь час боролися погляди релігійно-аскетичні і життєві, церковні й народні, традиційні й сучасні, консервативні й передові, демократичні, які зрештою і стали основою талановитої спадщини письменника-патріота.

Як говорилося, І. Вишенський частину своїх творів готував до друку під спільною назвою «Книжка», що була упорядкована за зразком багатьох тодішніх видань і, зокрема, Острозької «Книжиці». За традицією майже всі твори давньої української літератури кінця XVI — початку XVII ст. починалися присвятою комусь із вельможновладців та передмовою до «читальників». Не відступив від цієї традиції й Вишенський, але його «Книжка» присвячена не одній особі, а всім «православним христианам, братствам и всем благочестивым, в Малой России в короне польской жительствующим». Це було новим і незвичним, як і своєрідні методичні поради щодо читання та розуміння самих творів.

Перша передмова досить загальна, тобто на зразок усіх передмов тодішніх письменників з обов'язковим силабічним віршем. Друга передмова містить поради, як треба читати твори перед неписьменними слухачами — не повторюючись і не заїкаючись, стежачи за розділовими знаками, звертаючи увагу на артикуляцію. Вишенський радить збирати слухачів уранці, поки їхня голова ще не забита «промыслом земным», а живіт — їжею, тобто, образно кажучи, — на свіжу голову; застерігає не загинати аркушів у книзі, а робити закладки. Нарешті, у третій невеликій передмові автор звертається до «прочитателя наедине» і радить йому шукати в його творах не «хитростей слогов сплетеноречных наказания еллинского, але след существа правды», тобто не красномовство грецьких філософів, а суть гіркої правди реального життя.

Він радить також не пробігати очима текст, а уважно читати все підряд і думати над прочитаним, особливо, де йдеться про те, як правда «попирается» брехнею «погибельными сынами». Водночас Вишенський говорить про себе, що він не вивчав досконало граматику, риторику, філософію, бо його вчителем був наймудріший з мудрих простак, тобто Христос, який неосвічених навчав, філософів висміював, людську гордість угамовував і т. ін. Це і є один із зразків уже згадуваної суперечності світогляду письменника.

Першим у «Книжці» Вишенський вмістив «Обличение диавола-миродержца», хоч написане воно було дещо пізніше за інші твори. І, мабуть, це не випадково. Використавши євангельську легенду про спокушення в пустелі дияволом Христа, полеміст, з одного боку, створив алегоричний і якоюсь мірою автобіографічний образ «голяка-странника», людини безмежно чесної і самовідданої, а з другого — образ хвалькуватого і можновладного «диавола-миродержца», що уособлює не тільки феодально-кріпосницький лад польського королівства, але й підступну католицьку церкву на чолі з найбільшим «дияволом» — папою римським.

Написане в улюбленій Вишенським-полемістом формі діалогу — в даному випадку між дияволом-світодержцем і бідним голяком прочанином, — «Обличение» мовби готувало тогочасних читачів до глибшого розуміння наступних творів, таких як «Порада» з її знаменитою апологією чернецтва, «Писание до всех обще, в Лядской земли живущих», «Писание к утекшим от православной веры єпископом», «Извещение краткое о латинской прелести» тощо. З-під пера Вишенського постала яскрава картина гендлярства і продажності духовних і світських можновладців у шляхетській Польщі.

Коли гордий і волелюбний український народ не вдалося поневолити й поставити на коліна оружно, польська влада звернулась по допомогу до католицької церкви та єзуїтів (Вишенський називає їх «папежниками»), щоб вони шляхом підкупу навернули православних до католицизму. Зрозуміла річ, вони насамперед звертаються до духовенства, найбільш ласого до наживи. На запитання «голяка-странника», що йому дасть диявол, коли він перейде на його бік, тобто до католицизму, диявол спочатку обіцяє духовну владу: «Если хочеш бискупом быти, пад, поклони ми ся, я тобе дам. Если хочеш арцибискупом быти, пад, поклони ми ся, я тобе дам. Если хочеш кардиналом быти, пад, поклони ми ся, я тобе дам. Если хочеш папежом быти, пад, поклони ми ся, я тобе дам. И другим всем, меншим преложенствам, пробощствам и поповствам в приходах и наданях, не так гойных и богатых, прагнучи и, падши, поклонете ми ся, я вам дам».

Людям світським диявол за зраду обіцяє різні посади — судді, старости, каштеляна, воєводи, аж до гетьмана, канцлера і навіть найвищу владу — королівську. Людей найнижчого, або посполитого, стану, тобто міський люд і селян, обіцяє зробити корчмарями, купцями, хитромудрими майстрами-ремісниками або й просто дасть їм шмат землі, хату та дружину, щоб був рабом власного господарства і не розмірковував над сатанинським діянням спокусника. І все це з умовою впасти ниць і вклонитися всесильному дияволу — уособленню всього злого, нечестивого, облудного, продажного, який є антиподом Христа, найвищого втілення благородства і чеснот.

Антиподом диявола і в його особі всього суєтного є і «голяк-странник», який від імені всіх, кого спокушає нечистий, твердо заявляє про свою непідкупність, про свою вірність православній «старій вірі». Слід наголосити, що Вишенський як у цьому, так і в інших творах, стаючи на оборону православної церкви, ідеалізує її, та це й не дивно, адже він був сином свого часу, віруючою людиною, ченцем.

Уже в цьому першому творі впадає в око майстерність Вишенського як полеміста. Свій твір він будує без «хитрословия», просто і ясно — то ставить запитання і дає відповідь; то користується синтаксичними повтореннями типу «Если хочеш...», «Што ж за пожиток», «пад, поклони ми ся»; то вдається до засобу градації від меншого до більшого і навпаки, а також риторичних фігур, як, наприклад: «Иди за мною, сатана!».

У наступному творі, що був частиною послання до князя Василя Острозького і названий самим Вишенським «Порадою», письменник дає кілька порад щодо очищення православної церкви «од всяких прелестей и забобонов еретических», пристрасно захищає слов'янську мову від опоганення її «дияволом», або латинниками і польськими єзуїтами, гостро викриває вище українське духовенство, а в кінці подає блискучу апологію православного чернецтва, мимохідь створюючи два чудові контрастні типи — простодушного ченця і пихатого шляхтича.

«Порада» щодо очищення церкви досить наївна: треба, мовляв, шанувати образ матері божої, хреститися в церкві і перед уживанням їжі, ходити до церкви на «правило соборное», не перекручувати, коли читаєш тексти церковних книжок простою мовою, а тільки після літургії переказувати чи тлумачити їх «попросту», і, нарешті, всі церковні книги друкувати «словенским языком». У справі захисту слов'янської мови Вишенський стояв на високих патріотичних позиціях. Вороги православ'я ганьблять «словенский язык» саме тому, що він «ест плодоноснеший от всех языков и богу любимший: понеж без поганских хитростей и руководств». На думку Вишенського, слов'янська мова набагато краща від грецької і латинської, а тому треба вигнати з церкви «латинский смрад песней» і простою піснею руською співати хвалу богу. Полеміст радить лише церковні книжки «Часословець», «Псалтир», «Октоїх», «Апостол», «Євангеліє», цілком відкидаючи твори античних філософів Арістотеля, Платона та ін., що знову ж таки говорить про певну консервативність і суперечливість світогляду. Правда, можливо, це був виклик єзуїтським школам, де значна увага приділялася схоластичним наукам, давньогрецькій філософії та метафізиці, пристосованим до християнського віровчення.