Іван Вишенський

Реферат

Найбільш одіозна фігура серед ініціаторів унії — Іпатій Потій, автор ганебного трактату «Оборона згоди», коли був дрібним каштеляном, то мав чотирьох лакеїв, а як став єпископом, то тих лакеїв у коштовних вбраннях і не злічити. Михайло Рогоза, бувши «простым Рогозиною», навряд чи мав і двох лакеїв, тепер же має стільки, як і сам Потій. Кирило Терлецький, коли був простим попом, то тільки дячка за собою водив і платив йому лише пиріжками, а як став єпископом, то вже доганяє Потія і Рогозу і т. д.

За зрадницьку «ревність» до унії прийдеться їм відповідати перед народом. Цим ренегатам полеміст пророче заявляє: «Веруйте, веруйте яко будет суд, и страшный суд, и так страшный, яко ныне, егда бы ся вам очи сердечные отворили, устрашившися судии страшнаго видением, бегали бысте голы, як мати вас народила, от тых бискупств и от титулу того и санов тых, котрых есте в Риме наздобывали, за шматину или вехоть бы есте, не вменими»! Навіть слова на польский лад — «арцибискуп», «бискуп» — виступають в устах письменника, як лайка й ганьба. Важливо, що це був голос не тільки Вишенського, а всіх українських трудящих, які в кінці XVI ст. підіймалися на всенародну боротьбу проти чужоземних завойовників та «своїх» магнатів під керівництвом К. Косинського, Г. Лободи, С. Наливайка, а потім і Б. Хмельницького в національно-визвольній війні 1648—1654 pp.

Якщо в «Обличении диавола-миродержца» полеміст намалював загальну картину шахрайства, підкупу і сваволі, то в посланні до єпископів він конкретно показує, як учорашні злодії, каштеляни, дрібні шляхтичі за великі й малі хабарі, без богословської підготовки ставали єпископами і архієпископами всупереч усім церковним правилам. Для того щоб здобути єпископство, — гірко глузує Вишенський, — досить було загорнути в папірець кілька сот золотих червінців й піти на поклін до сильних світу цього : «В руку тыць, другому зас тых же шафранцюв очелюбных, завивши так же, в руку тыць». Натомість до простих хлопів, кожум'як, шевців, рибалок, сідельників Вишенський ставиться з великою повагою, говорить, що вони мають право браги участь у громадському житті та бути обраними до церковної влади, але не підкупом, як у католиків та уніатів: «Днес каштеляны, дворяны, жолнеры, войны, кръвопролийцами, прокураторами, курцияны, корчмарами, купцами, медведниками, а утро — попами, а поутру — бискупами, а поутру утрешнем — арцибискупами починилися есте». Таких яскравих антитез-паралелізмів у названому творі можна знайти чимало, що є характерною особливістю стилю полемічної майстерності Вишенського. Досить часто письменник вживає і риторичні фігури, здебільшого короткі питальні та окличні речення.

Заключним акордом твору є гнівне звернення Вишенського від імені народу до всіх названих і неназваних ним єпископів-зрадників, до королівської влади та всякої зажерливої шляхетської дрібноти: «А от православних убо и в жизнь вечную нареченных, восточное церкве, послушных сынов — не надейтеся, папы римские, кардиналы, арцибискупи, бискупи и всякое лживое преложенство латинского почту! Не надейтеся, власт мирская, королі, и всякое преложенство, и всяк послушник папы римского, як з вами ни в чом ся соглашати православные не хощут и папе поклонитися не изволят. Не надейтежся ныне, не надейтеся завтра, не надейтеся по завтрию, а придедущее время и в веки веков».

Висловлюючи своє захоплення цим твором Вишенського, І. Франко писав: «Такий є кінець того громового сильного посланія, того могучого маніфесту талановитої незалежної особистості, гордої своєю правотою і своїм почуттям душевної солідарності з масами рідного народу. Ніколи ще до того часу сильні мира сего, світські чи духовні, не чули від простого южноруса таких гордих, рішучих і потрясаюче сильних слів... І тут треба було чималої відваги моральної, щоб кинути могучим єрархам і цілій пануючій системі польській прямо в очі таким огненним посланієм». Навряд чи можна ще що додати до цього висновку великого Каменяра, який так багато часу і енергії віддав вивченню творчості свого славетного попередника, написавши про нього з десяток статей, згадану монографію та філософську поему «Іван Вишенський».

Кілька своїх творів Вишенський присвятив безпосередньо богословсько-догматичній полеміці з представниками католицької церкви й насамперед з єзуїтами, що були вірними слугами папи римського та Ватікану («Писание до князя Василия и всех православных христиан», «Извещение краткое о латинских прелестях», «Загадка философом латинским», «След», «Краткословный ответ Петру Скарге», «Зачапка мудраго латинника з глупым русином», «Позорище мысленное»).

Більш цікаві його останні епістолярні твори «Послание Домникии» та «Послание Иову Княгиницкому», де є низка важливих автобіографічних моментів. Так, у посланні до львівської черниці Домнікії, що, власне, було відповіддю на листа керівника Львівського братства Юрія Рогатинця, Вишенський розповідає про своє перебування у Львові, розкриває причину конфлікту з львівськими братчиками, які дбали не так про церкву і віруючих, як про своє власне збагачення, гнівно картає окремих православних владик, що були «деролазце, наемницы, злодеи, разбойницы, волці, драпежницы, псы» й нічим не відрізнялися від уніатів, бо «трудитися в церкви не хочют, только комедии строят и играют». Останні слова дослідники трактують як заперечення Вишенським нового тоді на Україні драматичного мистецтва. Думається, що це не зовсім так, він просто констатував наявність його, як змирився і з потребою «вільних наук» у тодішніх братських школах.

У посланні до давнього друга Іова Княгиницького, Вишенський висловлює свою глибоку тугу за батьківщиною, мріє ще раз побувати в рідних краях. Розповідає письменник і про своє життя на Афоні, про чудову природу афонської гори, про збільшення турками данини на монахів, які й без того бідували. Важливо, що в цьому посланні Вишенський говорить про потребу більш спокійного життя, натякаючи на майбутнє своє затворництво в печері над морем.

Про що б не писав Вишенський, він намагався знайти «след существа правды», викласти свої думки просто і без «баснословия», аби їх зрозуміли найнижчі верстви трудящого люду. Він удавався майже до всіх жанрів тогочасної полемічної літератури — послання, памфлету, трактату, діалогу, які часом поєднувалися в одному й тому самому творі.

Дослідників давньоукраїнської мови вже давно полонить мова і стиль творів Вишенського. Письменник дбайливо добирав влучні епітети, гострі метафори і порівняння, дотепні паралелізми й антитези-зіставлення, щоб якнайуїдливіше дошкулити своїх ворогів. Тому мова його творів завжди схвильована, піднесена, риторично-образна. Особливо вдавалася автору імітація діалогу з допомогою своєрідних запитань та окличних речень, якими він буквально засипав своїх читачів. Вишенський був неперевершеним на свій час майстром гумору й сатири. Гумор у нього часто переростав у їдку іронію, іронія в гостру сатиру, сатира в нищівний сарказм, коли йшлося про представників експлуататорського класу, і навпаки — про бідняків полеміст завжди говорив тепло і задушевно, іноді з доброзичливим гумором, як, наприклад, про убогого ченця. Взагалі сатиричні малюнки є найціннішими в полемічній спадщині письменника.

Вишенський, пишучи в основному давньоукраїнською книжною мовою, часто поєднував високу патетику з просторіччям, мовби з міха сипав словами-неологізмами, частина з яких міцно увійшла в українську літературну мову. Письменник щедро користувався народними фразеологізмами, прислів'ями, приказками і навіть каламбурами, які й сам щедро творив («у цицки матерное дома сидячи», «варив, варив та й пролив», «порхавка», «исусоругатель», «машкарник» тощо). Досить часто у його творах зустрічаються західноукраїнські діалектизми та полонізми (абисте, фрюярник, альбо, вшелякий, трафити, фрасунок, бискуп, ксендз).

Морфологічна та синтаксична будова речень у творах Вишенського відповідала вимогам граматики на той час. Наприклад, сучасному читачеві особливо впадає в око те, що письменник частку «ся» писав перед дієсловом; присудок у реченнях, як правило, виносив на кінець, що нині дещо утруднює читання оригінальних творів. Вишенський однаковою мірою був майстром як коротких простих питальних, розповідних і називних речень, так і великих речень-періодів, ускладнених цілою низкою синтаксичних повторень, ритмічних зачинань, дієприкметниковими та дієприслівниковими зворотами, вставними словами і реченнями, вигуками тощо.

Оцінюючи спадщину полеміста, Іван Франко писав, що він був першим українським письменником-публіцистом, постаттю незвичайно сильною і оригінальною. «Особливо принаджує нас свіжість його красок, безпосередність виразу і чуття, пластика картин, одним словом, усе те, що в писаних творах є виразом сильної, високо симпатичної індивідуальності автора». Саме це надало йому право зайняти почесне місце не тільки в давній українській, а й в усій світовій літературі.