Іван Вишенський

Реферат

Але великих надій на православних церковних владик і священиків Вишенський не покладав, бо вони здебільшого здобували собі священство «похоти плотской ради», щоб розкішно і привільно жити. Митрополитів і попів, наставлених польським королем, письменник радив своїм землякам виганяти, тому що вони є «волки и злодеи, разбойники и антихристовы таинники». Така відмова від попівства, тобто заклик до безпастирської церкви, в устах Вишенського була явищем демократичним і перегукувалася з реформатськими протестантськими ідеями Західної Європи XV—XVI ст. «Лепие бо вам, — писав полеміст, — без владык и без попов, от диавола поставленых, до церкви ходити й православие хранити, нежели с владыками и попами, не от бога званными, у церкви быти и с тое ся ругати, и православие попирати». Вишенський уже знав тоді, що багато православних єпископів із ситими «требухами» та повними скринями грошей перекинулися до католицької церкви, щоб мати ще більші «скринища» і робити все, що забажається їм: «Тепер в нас тая дурная Русь жития чистого ищет, — говорили вони, — тепер в нас цноты, учтивости и доброго сумненя видтети прагнет, чого мы немаемо, и для того всегды ся от них соромеемо. Але яко учинемо? К папе рымскому бежемо. И с того сорому ся выкрутимо, и на Русь, да ся поклонят папе, беду навалимо, и свое желание исполнимо...» Чи порушилася від того православна віра, запитує полеміст, чи має вона від того якийсь збиток? — «никако же!». Вона лишилася чистою і здоровою, а перебіжчики самі собі копають яму на вічну погибель, бо для них головне не праведне життя, а сите черево і збагачення за рахунок жорстокої експлуатації віруючих.

Водночас Вишенський захищав православних ченців, які вели просте життя, на відміну від католицького духовенства носили чорне грубе вбрання, не стригли волосся, не голили бороди. Звертаючись до представника католицької церкви чи взагалі до світського «римлянина», письменник запитує його, чому він насміхається з ченців. «Для того ся смею, — відповідає той, — иж каптур, или страшило на голове носит, што ми зовемо клобук, и зась смеюся, иж волося долгое носит и не подголився, и зась: простое одене носит, шито некшталтовне, як в мех оболокся, и зась: поасище некчемное скурапое или ременное, черевичище немаш на што погледети или чоботища невытрътыи, аж гадится погледевши на них, а до того, хлоп простый, не знает и проговорити с человеком, коли его о што запытаеш».

Вишенський дає добродушно-гумористичні відповіді на запитання супротивника. Клобук, або «страшило», чернець носить для того, щоб лякати бісів, соромити світських модників, насміхатися з любителів носити на голові різні макегерки-шапки. Довге волосся робить його бридким, а тому жінки не звертають на нього уваги, отже, не можуть його спокусити. З тої ж причини чернець носить негарний мішкуватий одяг; він туго затягується поясом з простої сириці, щоб не об'їдатися і мати змогу вільніше молитися й читати святе писання; його чоботища не привернуть уваги світських людей, але в них безпечніше ступати на голови зміїв спокуси; не має про що красно говорити чернець із суєслівними та лукавими шляхтичами, з «прегордою латиною», які давно вже втратили християнську подобу і братню любов до простих людей.

Не приховує письменник і певних недоліків православного чернецтва, зокрема грошелюбства та схильності до чарки. Та якщо перших він різко засуджує, називає юдами, то других дещо виправдовує, мовляв, якщо й удається ченцеві іноді до безтями напитися, щоб наситити «поганку-утробу», то потім він буде довго спокутувати свій гріх у келії, постити і каятися.

Користуючись засобом протиставлення, полеміст створює і різко негативний тип зарозумілого пана чи то з польського, чи то з українського середовища. Простий чернець з усіма його позитивними та негативними рисами є стійким захисником прав і батьківської віри трудящого люду, натомість шляхтич усім своїм єством і ницими інтересами викликає у письменника, а отже, і в читача, зневагу та обурення.

Саркастично змальований портрет цього «индикокура», «виструганого, мылом вышварованого и вымакглеваного», який, виголивши потилицю, «макгерку верх рога головного повесивши, косичку или перце верх макгерки устромивши и делею на собе перепявши, плече одно вышше от другого накокоречивши, як полететы хотячи». Коли ж йому трапиться стояти перед вищим паном, тоді одразу втрачає пиху, переступає з ноги на ногу, то «тую то сюю наперед поставляючи и на пяту выворочаючи», тоді й мову втрачає, хоч загалом язик його вертиться, як «пустое коло млынное».

Для панів життя — суцільне свято. Нещадно визискуючи своїх підданих, пан тільки й думає про веселе та безпечне життя, бенкетує, об'їдається, п'є найдорожчі вина й горілки, дбає про мисливських собак більше, ніж про «подданых», гоноровито дискутує з такими ж, як він, про всілякі шляхетські права. Для суспільства такі людці є не дорідною пшеницею, а пустим куколем. Бичуючи панське «чревоугодие», полеміст за допомогою цілої низки своєрідних неологізмів довершує саркастичний портрет феодала-кріпосника. «Еще еси кровоед, мясоед, вълоед, скотоед, звероед, свиноед, куроед, гускоед, птахоед, сытоед, сластноед, маслоед, пирогоед; еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал; еще еси телоугодник; еще еси телолюбител; еще еси кровопрагнител; еще еси перцолюбец, шафранолюбец, имберолюбец, кгвоздиколюбец, кминолюбец, цукролюбец и других бреден горко- и сладколюбец...»

Проповідуючи ранньохристиянські ідеали, Вишенський гостро порушував питання про рівність усіх людей перед богом. Як у «Пораді», так і в інших творах полеміст допитувався панів, чому вони надуваються, як «порхавки», хіба в них не на тому ж місці стоять голова, ноги, руки, очі, ніс, як і в убогих; чому одні панують, а інші, яких тьма-тьмуща і які створюють матеріальні блага, не мають часто кусня хліба. Такі соціально загострені дошкульні риторичні питання і оклики, а також антитези ми простежуємо в багатьох творах, що свідчить про демократичність світогляду письменника, про його уболівання за найбідніші верстви українського народу.

Щоправда, Вишенський висловлює тут і деякі консервативні погляди на життя та побут наших пращурів. Даючи поради щодо очищення церкви від поганства, автор засуджує колядування і щедрування, не радить влаштовувати «пасху» за покійниками, а також літні розваги молоді на Івана Купала, гойдатися на гойдалках тощо, що було органічним поєднанням дохристиянських і християнських обрядів, а для письменника — «квасом поганским».

Демократизм виявив Вишенський і в своєму «Писании до всех обще, в Лядской земли живущих», в якому дав загальну картину загнивання феодально-кріпосницького ладу в Польсько-Литовському королівстві. А картина ця була страшна. Письменник-публіцист немовби скальпелем хірурга зробив розтин хворого державного тіла і виставив на вселюдський огляд усі виразки тогочасного суспільства. Вишенський гостро викриває визискувачів, хто б вони не були за національними чи становими ознаками: «Ознаймую вам, як земля, по которой ногами вашими ходите и в ней же в жизнь сию рождением произведени есте и ныне обитаете, на вас перед господом богом плачет, стогнет и вопиет, просячи сотворителя, яко да пошлет серп смертный, серп казни погибелное».

Чому ж земля плаче, чому стогне? Тому що немає віри, надії, любові, справедливості, покори, апостольських проповідей — все перетворилося на «нечистейшее житие и безверие». Натомість запанували несправедливість, брехня, кривда, лицемірство, безвір'я, ненависть, розпуста, особливо серед власть імущих, які поставили себе вище бога над підданими, захоплюються світським вченням поганських учителів, «машкарників і комедійників».

Знаменно, що Вишенський викриває і таврує не тільки польську шляхту, а й українське панство: «На панов же ваших руского роду, на сыны человеческия, не надейтеся! В них же нест спасениа». Вони також відступили від бога й віри, піддалися диявольській спокусі, вклонилися всьому лихому й злому, насамперед розтлінному збагаченню. Та найбільше картає полеміст вище українське духовенство за розбещене і паразитичне життя, яке нічим не різниться від світських феодалів-кріпосників. Ось його інвектива: «Да прокляти будут владыки, архимандрита и игумени, которие монастыре позапустевали и фолварки собе з мест святых починили, и сами толко з слуговинами и приателми ся в них телесне и скотски переховывают; на местох святых лежачи, гроши збирают, с тых доходов, на богомилци Христови наданных, девкам своимь вено готуют, сыны одевают, жоны украшают, слугы умножают, барвы справуют, приателе обогачуют, кариты зиждут, възники сытые и единообразные спрягают, роскош свою погански исполняют».