Іван Вишенський

Реферат

За одностайною думкою дослідників творчості Вишенського, таких гнівних проклять українське панство і вище духовенство ще не чуло ні від кого з полемістів. Цікаво, що тут письменник, як і в попередніх та наступних творах, виразно накреслив майбутні прототипи української шляхти та духовенства, які стануть у центрі уваги сатиричної літератури XVIII ст., зокрема в таких віршованих творах невідомих авторів, як «Отець Негребецький», «Вірш про Кирика», «Плач київських монахів», «Сатира невідомого селянина 1764 року», «Плач дворянина» тощо. Назвавши вовків вовками, а злодіїв злодіями, Вишенський не побоявся поставити в кінці твору свій повний підпис — «Иоан инок з Вышні от святое Афонское горы...», що говорить про велику громадянську мужність письменника.

Намалювавши з великою художньою силою непривабливу картину великого суспільного зла на поневолених польськими, литовськими і українськими магнатами та церковниками українських землях, Вишенський доходить сумних висновків: «О, люте, стране грешна, людие полны грехов, племя злое, сынове беззаконии! От главы и до ног острупели есте! От началник, от священик и до простых онечистели есть! Несть места целаго от греховного недуга — все струп, все рана, все пухлива, все гнилство, все огнь пекельный, все болезнь, все грех, все неправда, все лукавство, все хитрост, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтание, все сень, все пара, все дым, все суета, все тщета, все привидение — сущее ж нест ничтоже». Словом, не знайдеш у Польсько-Литовській державі навіть такого місця, де б можна було прикласти пластир на оздоровлення якоїсь частини. Вихід один — треба покаятися, бо після смерті нічого вже не допоможе. Чогось іншого, зрозуміла річ, письменник не міг запропонувати — він був сильний у викритті суспільного зла і безпорадний у позитивній програмі, бо не знав, як визволити з-під гніту тих, кого так пристрасно захищав.

Найгострішим за соціальною спрямованістю і найдосконалішим з художнього боку твором Вишенського є «Писание к утекшим от православное веры епископом», де полеміст мовби підсумував усе сказане ним раніше про ренегатство вищої духовної влади, про суспільно-політичне становище на Україні та на конкретних прикладах показав неймовірно тяжке життя уярмленого народу.

Безпосереднім приводом до написання твору стала Брестська унія 1596 р. та єзуїтські трактати на захист цієї унії. Як відомо, в жовтні 1596 р. у м. Брест-Литовському був скликаний церковний собор, на якому кілька зрадників українського народу — київський митрополит М. Рогоза, єпископи володимирський і брестський І. Потій, луцький і острозький К. Терлецький, полоцький Г. Загоровський, холмський Д. Збируйський, пінський і турівський Л. Пелчицький та інші — з таємної згоди папи римського Климента VIII й при підтримці польського короля Сігізмунда III проголосили унію, тобто об'єднання православної церкви з римсько-католицькою. Відтоді західноукраїнська церква стала називатися уніатською або греко-католицькою і підлягала безпосередньо Ватікану. В той же час брест-литовське духовенство, вірне православ'ю, скликало свій собор, який не тільки не погодився на унію, а й прокляв усіх зрадників та закликав православне населення боротися проти унії та уніатів-перебіжчиків.

Розуміючи хиткість своїх позицій і бачачи всенародне обурення, уніати та єзуїти почали писати книги на захист унії, зокрема, єзуїт І. Потій написав трактат «Оборона згоди з латинским костелом и верою Риму служачею» (1597), який потрапив до рук Вишенського і став однією з причин появи гнівного послання-памфлету до єпископів-зрадників. Їдка іронія на початку твору поступово переростає в сатиру, а потім у безпощадний сарказм на адресу «утекшим от православное веры єпископом», які ціною чорної зради досягли «ласки, дару блаженства и святости» від польської влади і католицької ієрархії, для яких об'єднання церков було не духовною, а цілком світською, шкурницькою потребою.

Композиційно твір досить стрункий. Починається він коротким вступом, після чого йде розповідь про нечестиве життя єпископів, які не виконують шість заповідей божих. Далі автор подає конкретну характеристику кожного з «мирославнейших», що проголосили унію; друга частина твору складається з чотирьох тез, у яких він полемізує з єзуїтами та уніатами з приводу заміни церковних обрядів, про можливість контролю простих людей над церквою, про підлеглість патріархам і, нарешті, про братське «чудо». Закінчується послання своєрідним закликом до боротьби з католицизмом та світською шляхетською владою, де звучить віра у великі потенціальні можливості нескореного народу.

Уміло використавши шість заповідей Христових: голодних нагодувати, спраглих напоїти, подорожніх привітати, голих одягти, хворим допомогти, ув'язнених відвідати, Вишенський показав, що єпископи та інші уніатські владики не тільки не виконують їх, а глумляться над ними. Ніхто з владик не привітав подорожніх, не допоміг хворим, не відвідав в'язнів, навпаки, вони самі били, лаяли парафіян, кидали до в'язниць своїх супротивників або катували їх до смерті, як це трапилося з грошовитим малярем Філіпом.

Особливо гнівно звучать слова полеміста, коли він говорить про ставлення владик до другої і четвертої заповідей, малюючи принагідно картину жорстокої сваволі церковних феодалів. «Не ваши милости ли, — дошкульно допитувався Вишенський, — алчных оголодневаете и жаждными чините бедных подданых, той же образ божий, што и вы, носячих; на сироты церковные и прекормление их от благочестивых христиан наданых лупите и з гумна стоги и обороги волочите; сами и з своими слуговинами ся прекормлюете, оных труд и пот кръвавый, лежачи и седячи, смеючися и граючи, пожираете, горелки препущаные курите, пиво трояковыборное варите и в пропаст несытнаго чрева вливаете; сами и з гостми ся своими пресыщаете, а сироты церковные алчут и жаждут, а подданые бедные и своее неволи рочнего обходу удовлети не могут, з детми ся стискают, оброку собе уймуют, боячися, да им хлеба до пришлого урожаю дотягнет».

Церковники не тільки не одягнули голих, а й безбожно грабували бідних, відбирали у них коней, волів, овець, здирали грошові податки, посилали на тяжкі роботи. Бідні день і ніч працювали, а владики з їхньої кривавої праці одягали «вирванцов» у дорогий одяг, наповнювали мішки й шкатулки грошима: «Вы их пота мешки полны грошми золотыми, талярми, полталярми, арты, четвертаки и потройными напыхаете, сумы докладаєте, в шкатулках месца, где бы которой особе с тых помененых годное было почивати, расправуете, а тые бедници шелюга, за што соли купити, не мают».

Мабуть, ніхто до Вишенського в українській літературі не говорив такої жорстокої правди про життя покріпаченого люду в Речі Посполитій, ніхто так сміливо й відверто не розвінчував класову природу феодального суспільства, ніхто не насмілювався показати справжнє єство світських і особливо церковних магнатів. Таким чином, письменник, сам того не помічаючи, показав, що релігія була не тільки засобом духовного, а й соціального закабаления народу. Та це ще була, так би мовити, узагальнена картина розбещеного життя феодалів-кріпосників у церковних сутанах. Далі полеміст розповідає про кожного з них окремо; ким і чим вони були раніше та ким і чим вони стали, здобувши духовний стан і перебігши на лакейську службу до папи римського і польського короля. Характеристика єпископів-зрадників відзначається не тільки яскравою образністю та дошкульністю, а й документальною правдивістю, що ставало надзвичайно сильним аргументом письменника у полеміці із супротивниками.