Григорій Сковорода

Реферат

Пов'язавши українську поезію з тогочасним життям, з фольклором, Сковорода в той же час прагнув зв'язати її з світовою поезією. Своїм думкам і почуттям він шукав співзвучності в античній філософії та поезії, зокрема в думках грецького філософа-матеріаліста і атеїста Епікура, а також у віршах римського поета Горація.

Пісню 30-у свого «Сада» Сковорода завершує надзвичайно сміливим «богохульним» зближенням з Епікуром:

А пісня 28-а закінчується відомим афоризмом Епікура про те, що справді потрібне — не важке, а важке — не потрібне:

Похвала Епікурові — це на той час було сміливістю. Цей факт свідчив ще раз про прогресивність поглядів Г. Сковороди. Адже твори Епікура тоді заборонялись, а лаяти його вважалось ознакою доброго тону. Від цього не вільні були навіть кращі письменники XVIII ст. на зразок Феофана Прокоповича.

У поезіях Сковороди часто звучать мотиви творчості Горація, які імпонували йому за ідеями та настроями. Сковорода називає Горація «пророком». Одну із пісень свого «Сада» поет так називає: «Песнь 24-я, Римского пророка Горація, претолкованна малороссійским діалектом в 1765-м годе».

Наприкінці вірша автор протиставляє панів, власників маєтків і автора-голяка, але голяка мудрого. Сковорода твердить, що мудрість — це великий скарб, набагато цінніший, ніж багатство і знатність.

Шукав Сковорода близькі йому мотиви і в творчості інших письменників, зокрема античних та доби Відродження, в творах Плутарха, Ціцерона, Віргілія, Овідія та ін.

Певна частина творів Сковороди має духовний характер. В основному це поезії, написані в ранній період творчості. Вони є даниною поетично-образній традиції, яка міцно трималась у давній українській літературі. Проте то не були вірші суто духовно-церковного змісту, де б оспівувались релігійні постаті. Ці твори більшою чи меншою мірою були пов'язані з життєвими проблемами. Образ Христа, який зустрічається у творах Сковороди, — символічне для свого часу втілення справедливості, честі.

Серед поетичних творів Сковороди є й вітальні вірші, зокрема «25-я песнь отходная», «Песнь 26-я», «На день народження Василя Томари, хлопчика 12 років». Але в цих творах немає облесливості і нещирості, які були властивими для багатьох українських панегіриків того часу.

Сковорода виступив як новатор в галузі віршової форми поезій. Він вніс у практику поезії, зокрема в силабічний вірш, важливі вдосконалення.

У віршах Сковороди помітне часте вживання чоловічих рим поряд із загальноприйнятими в старих силабістів жіночими римами. У Сковороди є вірші, побудовані наскрізь на чоловічих римах. Взяти хоча б вірш «Всякому городу нрав и права», де поряд із римами: права — голова маємо навіть: дума — з ума. Надання поетом рівноправності чоловічим римам поряд з жіночими збагатило український силабічний вірш.

Те саме слід сказати й про інші новини, введені Сковородою в традиційне українське віршування. Ніхто до Сковороди не вживав так часто «неточних» рим на зразок: косо — волосов, нивах — нажива, солодкій — глотки, скорый — горы.

Особливо цікава у Сковороди-поета тонізація силабічного вірша, проведена відмінно від тієї, яку бачимо у Ломоносова, Тредьяковського і їх послідовників на Україні, зокрема у І. Котляревського. У віршах Сковороди, очевидно, вироблялася інша силабо-тонічна система, близька до системи українських народних пісень. Вона не була підтримана безпосередніми наступниками Сковороди у віршуванні, які пішли за Котляревським, але час від часу відчувалась як паралельна течія в пізнішій українській поезії, зокрема у Т. Шевченка.

Звертає на себе увагу надзвичайне багатство строфіки у віршах Сковороди. Структура кожного вірша інша, іноді дуже складна і оригінальна.

Тонізація віршів у Сковороди зазнавала впливу як народної української пісні, так і ломоносівської версифікаторської традиції.

Новаторство Сковороди в теорії віршування і в поезії помітне в насиченні віршів суто сковородинськими ідеями, а саме про шкідливість схоластичного формалізму, про неприпустимість зовнішнього, механічного наслідування в поезії чужих зразків, про потребу в поезії, як і в кожному діянні людини, передусім внутрішнього покликання, природного таланту.

Г. Сковорода посів в українській літературі чільне місце як визначний прозаїк XVIII ст. До Сковороди в українському письменстві проза мала в основному церковне та ділове призначення. А в творах Сковороди бачимо перші вияви суто художньої сатири, памфлета, гротеску, обриси літературно-оповідальних жанрів.

Заслуговує на особливу увагу роль Сковороди як першого українського байкаря, автора збірки «Басни Харьковскія». В українській літературі до Сковороди байки, як відомо, зустрічаються в риториках і поетиках (М. Довгалевського, Ф. Прокоповича, Г. Кониського), у проповідях (Л. Барановича, І. Галятовського, А. Радивиловського та ін.). Але байки тут використовувались як ілюстрації і засіб «унаочнення». Сковорода, у багатьох випадках продовжуючи усталені традиції в галузі цього жанру, по-новому поставився до байки. Він глибоко осмислив і повно використав її потенційні можливості, прив'язав її до національного грунту і суспільного життя України другої половини XVIII ст. Байки Сковороди досягли як для свого часу високого рівня щодо художньої форми. З цього боку особливо високо їх цінував І. Франко.

У кінці 60-х і на початку 70-х років XVIII ст. Сковорода працював над створенням свого збірника байок. У цей час він проживав «в лежащих около Харькова лесах, полях, садах, селах, деревнях и пчельниках». Ось чому він і назвав байки Харківськими.

Першу частину байок у кількості 15 Сковорода написав трохи раніше, а в 1774 р., живучи в с. Бабаях, поблизу Харкова, він написав ще 15 байок і подарував весь збірник з 30 байок своєму приятелеві Панасу П'янкову.

У передмові до збірника «Басни Харьковскія» Сковорода писав: «Глупую важность встречают по виду, выпроважают по смеху, а разумную шутку важный печатлеет конец. Нет смешняе, как умный вид с пустым потрохом, и нет веселеe, как смешное лицо с утаенною делностью». Сковорода образно, навіть афористично, визначає жанрову сутність, активність і цілеспрямованість байки. Письменник твердить, що в тематичній основі байки лежить важлива суспільна істина.

Звертання Сковороди саме до цього жанру свідчить про те, що він бажав якнайбільше поширити свої ідеї в масах, надати їм загально зрозумілої, наочної форми. В основному письменник досяг цієї мети. Фабула і «сила» (тобто мораль) в байках Сковороди звучать виразно і переконливо, хоч іноді й вужче або ширше, ніж дозволяли можливості фабули.

Усі байки Сковороди написані прозою. В них автор виявив себе не прихильником лафонтенівського розважального роду художньої байки, а, подібно до Лессінга, відновив у байках їх античний, езопівський напрям. У байках Сковороди передусім звучать філософські мотиви, спрямовані на осмислення сучасних письменникові проблем життя.

Цікавою частиною сковородинських байок є їх «сила» — мораль. Здебільшого мораль байок висловлена афористично. Стильові особливості нагадують ритмічну і синтаксичну організованість прислів'їв. В окремих байках «сила» є синтезом групи тематично споріднених прислів'їв та приказок.

Прислів'я та приказки приваблювали Сковороду насамперед тим, що вони були наслідком життєвого досвіду людини, виходили з гущі життя, багато в них було закладено філософських суджень, що імпонували світоглядним позиціям письменника, і завдяки цьому допомагали йому розкрити ідейні задуми своїх творів.