5
Чи то ж то легко помирати
І самохіть себе згубити,
На себе руки піднімати,
Ще не успівши і пожити?
Свої подружжя, й рідну неньку,
І всіх, і все навік покинуть,
Звеліть замовкнути серденьку
І без пуття й пори загинуть?
Загинуть марне та з собою
Ще і друге життя згубити,
Щоб то і там не знать спокою
І муки вічнії терпіти?
6
Вона зосталась жити, й хутко
Бог дав синочка їй, Івана,
А по селу рознеслась чутка,
Що був той хлопець весь у пана.
Було про сеє поговору,
І довго язики тріщали,
Найбільш всього тоді, як з двору
Худоби всякої прислали.
Бажалось пану, щоб гарненько
Вона хлоп’я своє водила,
Щоб і сама вже не робила
Роботи тяжкої. Частенько
Тепер почав він помагати
З своїх достатків на дитину
І в ту убогую хатину
Добро і гроші посилати.
7
Судили люди, да вже скоро
Про це й балакать перестали.
Перенесла Оксана сором,
І нові дні її настали:
Весь день з дитиною возитись,
І пестувати, і вбиватись,
Над їм поплакать, пожуритись,
А потім ласками втішатись.
Минали дні й літа хутенько.
І вже минуло їй чимало;
Хлоп’я росло да виростало,
Як божий янгелик, гарненьке.
Сам пан не раз вже зоглядався
І міркував, що з нього буде,
Аж поки думкою задався,
Щоб вивести його у люде.
8
Для того ж книжної науки
Пізнати треба всюю силу.
І от, буквар узявши в руки,
Сперш до дяка воно ходило.
І не пішла та праця даром.
Раділа молодая мати,
Що якось хутко, незабаром
Воно уміло вже читати.
А потім про Адама й Єву
Уже напам’ять воно знало,
Який був рай, якеє древо
Там посередині стояло.
А згодом в книжках тих гарненько,
Без слів і сварки, по свободі,
Забрався так він далеченько,
Що вже і дяк промовив: «Годі!
Вже більш і я не маракую.
Везіть у школу городськую!»
9
І повезли, й як слід хорошу
Одежу всю йому пошили,
І всяких книжок накупили, —
Пан не скупився тратить гроші,
Аби хлоп’я те на дорогу
Звести як-небудь помаленьку.
Воно ж і тута, дяка богу,
Собі училося гарненько.
Бо вже, бідаха, воно знало,
Що в світ непрошене явилось,
Що без закону народилось
І батька, як другі, не мало.
10
А се таке вже лихо злеє,
Що з їм нічого не подієш,
Його не збудеш, як другеє,
І одчепиться не зумієш.
Воно з утроби ще клеймує
Мале дитя важким позором
І на весь вік йому готує
Зносить гріха чужого сором.
І від утроби до могили
Ту пляму буде він носити;
Нехай як хоче тратить сили,
А вже повік її не змити.
11
Той гріх камінням буде гнітить
Його нерівно між другими,
Бо він не те, що інші діти,
А послідніший між усіми.
Не мав він права ніякого
У світ родиться, — кажуть люде, —
За те й не дать йому нічого,
Й ніяких прав йому не буде.
Як схоче батьківщини ськати —
Закон і суд його не знають;
А як де треба покарати,
То, як і інших, покарають.
І так усюди вже ведеться,
Що тільки в світ воно сунеться,
То люд ізразу посилає
Йому прозваніє ледаче:
Хай на здоров’я получає,
Мовби на крезбинах неначе.
12
Замість всього воно єдине,
Що не жаліючи дається;
І вже нехай як хоче б’ється,
Його повік він не одкине.
Із їм усюди воно буде:
У школі, в світі й до могили, —
Бо недаремне добрі люде
Його удруге охрестили.
Не раз він буде проклинати
Свою недоленьку лихую,
Як стане в світі прокладати
Собі дорогу трудовую, —
Бо й там воно себе покаже
І впоперек дороги ляже.
13
Іван Байструк — ім’я і кличка;
Те — від людей, а се — від бога
Тут річ коротка, невеличка,
Тут і худоба вся убога,
Котру з життям він получає.
Хай на здоров’я собі зносить!
А більш нехай уже й не просить,
А сам собі як хоче дбає!
Нехай прокладує, як зможе,
В широкий світ собі дорогу!
Коли ж із ласки хто поможе,
То і за те вже дяка богу.
14
Отак схотілося і пану.
Сказать по правді, то ніколи
Ніхто б його не приневолив
Так бути в помочі Івану.
А він давав таки чимало,
І не втомились його руки,
Поки хлоп’я те підростало
І покінчало всі науки.
Зате ж і вийшов, мов картина,
Панич, чи парубок, на диво:
Розумний, статний і вродливий,
Зовсім як панськая дитина.
15
Тоді він місця став шукати,
Щоб де-небудь дітей учити,
З того копійку свою мати,
Й почав своїм вже коштом жити.
|
