Хоча й не хутко, да знайшлося:
Якіїсь-то пани призвали,
Да зараз же і поєднали,
І їхать у село прийшлося.
А він і рад сему случаю,
Бо не такую мав удачу,
Що як в село, то вже й скучають,
Й за городами чуть не плачуть.
16
Він був і тихий, і мовчливий,
І від людей хоч не ховався,
Да, як дівчина, соромливий,
Все більше в книжках тих копався.
Не по душі йому здавались
Той гомін, й городські клопоти,
І те снування без роботи,
Котрими іншії втішались.
Як люд із ранку до півночі
Кудись біжить, чогось шукає,
Чи гультяї, чи то робочі, —
Нехай хто хоче розбирає.
17
Там, правда, є й добра чимало,
Що варт побачить і пізнати,
Да в нього кошту не хватало,
Щоб там теперечки бувати.
За все там треба заплатити,
А се найбільш усього шкодить,
Бо як в кишені вітер ходить,
То треба спершу заробити.
Отак собі поміркувавши
Да книжки, всю свою утіху,
У торбу гарно поскладавши,
Він охотніш в село поїхав.
18
Пройшло вже років, мо, з десяток,
Як в церкві волю прочитали,
А в селах не змінивсь достаток,
І, як допреж, вони стояли,
На погляд все такії ж вбогі:
Все та ж абияка хатина,
В багні всі улиці й дороги,
І скрізь заморена скотина
Там ледве ноги витягає;
А на майдані і на дворах
Все та ж замурзана дітвора
Сама без догляду гуляє.
19
Не так-то й хутко сей достаток
Сільському люду достається;
Важчій всего зробить початок,
Бо все одно з другим плететься.
Прийшлося зразу оглядіться
Коло себе і коло хати,
Худобу деяку придбати
І на скотину більш розжиться.
А тут ще й хліба не хватає!
От і міркуй собі як зможеш!
Коли одній біді поможеш,
То друга збоку наступає.
20
Щоб певне став заможним пахар,
Ще довго треба працювати,
Бо не родився ще той знахар,
Щоб зразу всім достаток дати.
Ще не родився, та й довіку
Його ми, мабуть, не побачим;
Тим часом в світі цім ледачім
Живеться важко чоловіку.
Ще не було того й не буде,
Щоб всі однако проживали
Й однакі всі достатки мали,
Як то бажають інші люде.
21
Село, куди Іван приїхав,
В садах зелених мов ховалось.
Садочок — давня наша втіха,
Їм наше вбожество скрашалось.
Його ми змалку всі кохаєм,
Він нам пригода в сему світі,
І під його зелені віті
Шукать спокою ми тікаєм.
На лоні світової вроди
Нам любо серцем одпочинуть.
Забуть людей, забуть незгоди
І всі клопоти геть відкинуть.
22
В кінці села, зовсім од поля,
Будинки панськії біліли,
Здіймались високо тополі
Й залізні стріхи червоніли.
Схиливши віті під врожаєм,
З-за муру виглядав садочок.
А дальш за греблею ставочок
І річка попід темним гаєм.
Жовтіють ниви під хлібами,
Женці їх пильно дожинають;
Тут в постатях снопи рядами,
А там вже й на вози складають
23
Івану дуже полюбився
Сей край привітний і багатий,
І вже після, як тут обжився,
Ходив частенько він гуляти
Туди, за греблю, де верхами
Поважно дерева хитали,
Де між зеленими дубами
Усякі пташки щебетали.
Там і жартливий, і легенький
Від поля вітер подихає
І, з листям шепчучись тихенько,
Любовно вітями хитає.
24
Йому незгірш тут проживалось,
Пан вдовий був і вже старенький,
А після панії зосталось
Йому хлоп’я іще маленьке.
Уже на службу, дяка богу,
Пристроїв сина він старшого;
Тепер зосталось ще й малого
На ту ж виводити дорогу.
Була й дочка у нього, Соня,
Його утіха, чарівниця,
Його пестованая доня
І в господарстві помічниця.
25
Отсе теперечки науки
Вона як слід вже покінчала
Й свої малесенькії руки
Вже до хазяйства прикладала.
Вона усюди поспівала:
У полі, в клуні і в садочку.
Радів старий на любу дочку,
І вся двірня її кохала.
Розумна, добра і ласкава,
Не гордувала вона родом,
А, виступаючи як пава,
Була привітна із народом.
26
Друга в селі то б і скучала,
Вона ж, вродлива й молоденька,
Про се і гадоньки не мала.
Бува, як брат її маленький
Свої уроки покінчає,
Вона зове його із хати
В садочок, в поле погуляти;
За їм і вчитель поспішає.
І любо втрьох вони гуляють,
І не втихає в них розмова...
Ся річ давно уже не нова,
Що вдвох розумні не скучають,
27
Не нова річ іще й другая:
Що б’ється серце в нас недаром;
І наша пара молодая
Її справдила незабаром.
|
