В тобі я, степе, покидаю
Мого життя красу єдину —
Ту любу й гарную дівчину,
Що необачно так кохаю.
Не довелось мені узяти
Її в подружжя дорогеє,
Ізвить кубелечко малеє
І з нею любо проживати.
А без неї і світ немилий.
Нема мети, нема й охоти
Ізнов шукать собі роботи
І тільки марно тратить сили.
62
Прощай же, степ, моя родино!
Тебе востаннє привітаю, —
Вже хутко бистрая машина
Домчить нас до чужого краю.
А там... на все господня воля!
Там інший світ, там інші люде...
А все ж зо мною вона буде,
Моя пекельная недоля.
Клейнодів там не попитають,
На се вважати можна сміло.
Не за клейноди там — за діло
Людей чествують, поважають.
Да не замінить поважання
Всіх ясних радощів кохання».
63
Як він гадав, то так і склалось.
Добравсь він хутко до Балканів,
Де військо сербськеє збиралось
Противо турок-мусульманів.
Було вже й наших там чимало:
І певні москалі, й козаки,
І так охочі люди всякі, —
І військо се особ стояло.
Туди й Івана замістили.
А там, як згодом розпізнали,
То вже і сотником зробили,
Й за отамана почитали.
64
В ті пори турки дуже люто
На сербський стан все насідали
І хижі табори, як путо,
Збоків і впереду стягали.
Іван із сотнею своєю
Стояв тоді в переднім шанці;
І якось раз, як вже зорею
Зачервоніло небо вранці,
Став оглядати він із валу
Перед собою, — й зразу бачить,
Як по долині щось манячить
І ніби сунеться помалу.
«Ну, буть роботі!» — він гадає
Й хутній своїх остерігає.
65
Прочнулись мідяні гармати
І заревли, загуркотіли;
Криваву здобич десь шукати
Чугунні ядра полетіли.
Прочнулись гори, і луною
Несеться гук тої розмови,
Що, замість братньої любови,
Ведуть народи між собою.
Тут незабутні і святії
Слова спасителя забуті,
І замість їх усюди чути
Лиш крики ярості лихії.
66
Стрільці-пішаки підбігають
Уже під самії окопи
І як горохом осипають
Весь довгий ряд валів високих.
«Держіться добре, мої браття!
Вірніше із рушниць ціляйте!
І славі вашого завзяття
В сей тяжкий час ви не зміняйте!»
Не світ небесної грімниці
Над валом зразу пробігає, —
То смерть із довгої рушниці
Слов’янське військо посилає.
67
Сі повернулись, утікають.
А другі знов уже підходять;
Да добре й їх з валів стріляють,
І пильно кулями проводять.
Багато трупу там поклали,
Да і своїх лягло чимало,
Вже і набоїв не хватало,
Вже й від убитих всі побрали,
А нові табором, як хмари,
Все ближче й ближче підступають,
Як божий гнів, як божа кара,
Вже до валів вони сягають.
68
«Держіться, браття, не вступайте! —
Гука Іван своїм охочим. —
Тепер вже врукопаш стрічайте!
Іще штиком протрем їм очі»,
І сам попереду, без ляки,
Проти невірних виступає.
Вродливий вид його сіяє
Красою лицаря-вояки.
«Дружніше, браття!» — да й німіє...
За серце зразу ухопився.
Затьмились очі, сам блідніє
І як підкошений звалився.
69
Відразу смерть його скосила.
Лежить як пласт, розкидав руки;
Замовкла молодая сила,
Нема ні думки вже, ні муки,
Ні до чого немає діла,
Порвалась жизнь його убога:
Душа знялась і полетіла
Шукати правди десь у бога.
Уже не бачить він, не чує,
Що в шанці наших вже немає,
Що хижий ворог там лютує
І покалічених вбиває.
70
Стоїть насипана високо
Братерська свіжая могила,
А в їй закопана глибоко
Життя загубленого сила.
Вкруги холодная чужина,
Нема кому й посумувати,
Сюди не прийде рідна мати,
Не прийде любая дівчина,
Щоб і барвінком, і квітками
Її, сумуючи, вкрашати
І з жалем серця поливати
Своїми ревними сльозами.
71
Чужим людям немає діла,
Хто ти, за діло їх убитий,
Чи грап, чи князь ти родовитий,
Й чого душа твоя боліла.
Тебе вважали тут як силу;
Нема її — то вже й забули;
І те, шо, мо, од тебе чули,
Й твою убогую могилу...
Ніхто її не привітає...
Росте на їй бур’ян високий,
І на боки її широкі
Лиш тихий вітер налітає
І щось гуде, мов промовляє
Про жаль України рідної,
Й замість сльозини дорогої
Дрібненький дощик поливає.
|
