Щоденно вкупі і в розмові,
Обоє гарні, молоденькі, —
Як тут умовчати серденьку?
Як не вродитися любові?
Вони друг дружку покохали,
І щоб се скоїлось так чудно,
Що без другого й дихать нудно,
Вони не ждали й не гадали.
28
Учитель перший схаменувся.
«Се не любов, — гада, — а кара!
І як, бідака, я забувся,
Що овсі ми собі не пара?
Дитя гультяйства і неволі,
Куди я йду, чого бажаю?
Кого я без пуття кохаю?
Якої жду я в світі долі?
Одкину зразу залицяння,
Щоб вже і виду не подати
Про се безпутнеє кохання,
Котрого мушу уникати».
29
Да де вже з правдою сховатись,
Коли й самого вона гнітить?
Як став він оддалік держатись,
Неважко се було прикмітить, —
Найбільше ж їй, котра кохала,
Їй зразу кинулося в очі.
Прочнувся норов тут жіночий,
І зрозуміть все забажала.
І в непорочності дівочій
Вона так щиро простувала,
Так добивалася, питала,
Що дальш мовчать не мав він мочі.
30
Дівчино, зірко ясноока,
Нащо було тобі питати
І в серці сховане глибоко
Так нерозумно викликати?
Тебе він любить — ти почула.
Да се й сама ти, мабуть, знала;
А от про що ти й не гадала,
Про що й подумати забула,
Те зразу обдало як варом
І всі надії підкосило.
Хотів тікати він недаром,
Недаром так серденько нило.
31
Твій тато дуже гордовитий,
Він з панством високо носився
І до нерівні б не схилився.
То як йому вже й говорити,
Що твій коханок — син дівочий
І роду й племені не має?
Да він і слухати не схоче
І, мо, з будинків позганяє.
Ні, лучче вже мовчи по сеє,
Сумуй сама собі тихенько!
Хай мовчки біднеє серденько
Перенесе те лихо злеє.
32
Вона б і рада вже мовчати
І мовчки тугу переносить,
Да як убитий вид сховати,
Коли серденько долі просить?
Як тії сльози зупинити,
Що із очиць іллються самі?
Як тут всміхатися устами
І бідним серцем не нудити,
Коли приходиться цуратись
Того, хто думками владіє,
За ким серденько в грудях мліє
І з ким бажало б вік кохатись?
33
Поблідли щічки і запали,
Замовк дзвенячий сміх дівочий;
Тужливо й сумно виглядали
Її заплаканії очі.
Старий прикмітив, дивувався,
Від жалю серце заніміло.
«Чого ти, доню, так змарніла? —
На самоті в неї спитався. —
Мо, занедужала ти, любко?
А мо, в селі тут заскучала,
Одна собі, та й не сказала?
Скажи ж тепер, моя голубко?»
34
Слова сердечні і ласкаві
В їй без одмови не зостались:
Нудьги таємної застави
В риданні тяжкому порвались.
Заколихалась грудь високо,
І залились сльозами очі.
І перший жар її дівочий,
До часу схований глибоко,
І жага долі і любові
Крізь сліз жалібно й соромливо,
Із уст зриваючись пужливо,
Тепер лились в гарячім слові.
35
«О тату, любий мій, єдиний!
Ти маєш силу, маєш волю
Навік згубить свою дитину
Або в житті їй дати волю.
Мовчать, ховатись я не вмію,
Да що й ховати з тим мовчанням
Святую й ясную надію,
Що в серці родиться з коханням?
Й твоя душа колись се знала,
І взяв собі ти небагату.
Не гнівайся ж на мене, тату,
Що я нерівню покохала».
36
Да де вже! Ні, не ублагати!
І зник одразу вид ласкавий.
«Хто ж він? — суворо став питати. —
Чи не учитель цей лукавий,
Цей панський виродок нікчемний?
Да от як він мені оддячив!
І як се я ранній не вбачив,
Що в вас розмови недаремні?
Не хтів би й слухать я нізащо,
Щоб ти із розуму дурного
Себе тут сватала за його,
За се паскуднеє ледащо».
37
«О тату, не гримай даремне!
За що так чоловіка ганить?
Невже ж гадаєш ти напевне,
Що як не пан, то вже й поганий?
Стоїть високо між панами
Твій давній рід, вже що й казати, —
Да, мо, не слід нам гордувати
Тим, що придбали ми не самі?
Готове нам воно досталось,
А інший, може, й сам добуде.
Тут споквола віками дбалось,
А єсть же і такії люде,
Що зразу самі вже не дбають,
Ім’я і славу добувають».
38
«Мовчи! Одумайсь, божевільна!
Се вже не в міру ти цікава.
Іде в народі неомильна
Про давній рід наш добра слава.
За честь, за щастя покладали
Славнішії ріднитись з нами,
І ми розумно вибирали
Між тими славними родами.
|
