50
«Прости, прости, коханий друже! —
В тому листі вона писала, —
І не гнівись на мене дуже
За те, що тату я сказала.
Вже не змогла я утерпіти,
Щоб щастя-долі не спитати.
Да й доки вже було мовчати
І тую правду де подіти,
Коли правдиво й чесно хочу
В тобі подружжя собі мати,
Життя і доленьку дівочу
Лиш одному тобі оддати.
51
Яку собі одмову вчую,
По вдачі тата я вже знала.
А все ж нітрохи не жалкую,
Що перед їм усе сказала.
Мене ховання те вбивало,
Воно було мені як мука;
Й коли б не тяжкая розлука,
То, мо, б тепер і легше стало.
Без тебе плачу і журюся,
А все ж гадаю я, що, може,
Як нам господь святий поможе,
Твоїм подружжям назовуся.
52
Тебе молю, благаю дуже:
Я буду вірно тебе ждати,
Ти ж не забудь про мене, друже,
І вістку не лінуйсь подати;
Де будеш ти і що з тобою —
Все пропиши мені гарненько,
Порадуй біднеє серденько,
Всім поділися ізо мною.
А там-то й сонечко прогляне,
Як тата я свого вблагаю;
Я все ж таки надію маю,
Що згодом він добріший стане».
53
«Моя голубко ясноока!
Як думки чистії, святії,
Свята любов твоя висока
Й твої надії молодії.
Да ту гординю, як гадаєш,
Тобі не прийдеться вблагати,
Даремне будеш дожидати
І марно працю ти втеряєш.
Не поєднатись нам з тобою!
Гординя тата не розтане,
І може, хутко серед бою
Й мене на світі вже не стане».
54
Так він одписував до неї,
Що він кохає й не забуде,
Тікає ж від нудьги своєї
І хутко за Дунаєм буде.
Що вже надії він не має,
А без її і світ немилий,
І всюди холодом могили
Йому на душу повіває.
Писав він довго і чимало,
І, все те гарно прописавши,
Що на душі в його лежало,
І посланцеві лист оддавши,
Забрав худобоньку убогу
І зараз рушив у дорогу.
55
Гуде залізная машина
І хутко шляхом пробігає,
А по бокам її Вкраїна
Красою вічною мелькає.
Під гук той всюди думка бродить.
Через луги, степи й долини
Летить хутній тої машини
Й собі роботу ізнаходить.
Смута, як камінь, серце давить,
Іще гнітить нудьга лихая.
Да вже летючу думку править
Любов до родини святая.
56
Степ України, степ широкий,
Далеко славен ти врожаєм;
Да ще славніш діла високі,
Котрі ми любо споминаєм, —
Діла синів твоїх, козаків,
Що тебе й волю так кохали
Й своєю кров’ю поливали
Твої долини і байраки!
Ляхи і турки із ордою
На тебе хижо налітали,
І вздовж, і впоперек топтали,
Да зникли всі перед тобою.
57
Твої сини, сини Вкраїни,
На рамена свої приймали
Те лихо тяжкої години
І тебе щиро захищали.
Впивався кров’ю ти доволі,
І весь ти єю пропитався...
Широкий, славний! Ти зостався,
А де ж вони, ті діти волі?
Лягли даремне грізні сили,
Безслідно й марно, всюди тліють,
І лиш високії могили
Як свідки слави їх чорніють.
58
Пройшли, як хмара, — і немає!
Замовкли бойовії крики,
В покої мира оддихає
Тепер Украйни степ великий.
Заснув, замовчав він, широкий;
Настала іншая година,
Й не прожене той сон глибокий
Робота мирна селянина.
Безпечно оре він, співає,
Йому оружжя вже не треба,
І лиш погоди та врожаю
Собі благає він від неба.
59
Тепер так мирно і гарненько
Всі наші річки протікають,
Буркочуть з берегом тихенько
Й жартливо хвилі наганяють.
І непохоже, що колись-то
Вода їх кров’ю червоніла,
В бою гарячому кипіла
Й змивала берег кров’янистий.
Чи не про се вони буркочуть
І не промовчать ні хвилини,
Що розказать про славу хочуть,
Про славу вічную Вкраїни?
60
Отак гадаючи, в віконце
Іван з вагону заглядався,
Як той широкий степ під сонцем
Далеко мрів і красувався.
«Цвіти ж, красуйся під врожаєм,
Давай достаток чоловіку!
Смута ж війни нехай довіку
Тебе обходить і минає!
Щоб не прийшлось уже стинатись
В бою за тебе з ворогами
І плугу мирному ховатись
Перед мушкетами й списами!
61
У тебе не знайшов я долі.
Ти дав мені одну наругу
І, як билиночку у полі,
Зростив на жаль один і тугу.
|
