За ворітьми

Григорій Косинка

Лемківка притоптана та завіяна пилом, мов той спориш на вигоні.

Ішла степом — на чорноземі не стала і не вспіла річку Червону перебрести, як треба було розсіяти хати з повітками на дрібних пісках, в отій червоній шелюзі, що з неї лемківці збиралися хліб їсти.

Білували шелюгу на сапети, плели корзини мальовані та по два злоти продавали, — не помоглося; півсела рушало за царизни по заробітках, і тільки влітку економія пана Пшіндзьовського давала заробити на штани та спідницю...

— Мабуть, ніхто, — казали сусідні села, — не вміє так любити землю, як оті люди з пісків...

Вони заздрили: справді, городи, хоч і порізані, мов ті стрічки молодої, а родили лемківцям картоплі з капустою аж на цілу зиму...

Революція прирізала панської, але на родючій картоплі розплодилося у всякого отого куколю, дітвори тієї, що снаги мужицької аби хватало сорочку на плечі стулить...

І недурно ж ото сидить вдова Марта на жорості за ворітьми та в’яже свої думки, мов осіннє сонце бабине літо по стерні, і пускає одну за другою в степ, як ластівку. У чорних просах степу мріють заіржавлені рейки залізниці, і п’ять раз день у день, здається Марті, пробігає, не спиняючись на лемківському перегоні, поїзд...

Марта за думками хитає головою, а її найменша дочка — семиліток Варка — грається з дітворою коло сусіднього двору; понасипали маленькі кубашки піску, це — кавуни, а Парасчин білоголовий Демидок — за діда-сторожа, і бігають дорогою, коло баштана, тільки злодії та собаки.

Варка трохи захрипла і, коли ловить прудкого Політка, з гарчанням падає на коліна, хватає його за колошу білих штаненят й починає довго та глухо гавкати.

Демидок ховається тоді за вербою і, прицілившись з дерев’яної ложі, стріляє — «бу-х-х!»; злодії розбігаються, за ними женеться вздовж вулиці Варка, а «підстреленого» Політка ведуть під повітку — там має бути міліція...

Дорогою до міліції Політок збирається тікати, його ловлять тоді вже всі, не помічаючи, що він от-от не збив з ніг баби Горпинки.

— Бий його сила божа! Наче каменюкою хто влупив; і не стид-срам — здорові отакі, в комсомол писати треба, а вони баштанують!

— Магайбі, Марто, — привіталась побожно Горпинка і здивовано кивнула головою на мішок з нарізаними соняшниками та сапет навибираних огірків. — Оце так неділю вшанувала — соняшників мішок навернула?

— Переспіють же, бабо... Та ще внадилися горобці: клюють, клюють... Хіба мені у будній день є коли за чужою роботою хоч у гору глянути? — почала виправдуватись Марта, зітхнула і сказала: — Од п’ятниці панщину Гордієвому Петру робила: гречку в’язала, просто на березі вижала, а своє горобці допивають...

— Не бійся, — таємниче одказала їй Горпинка, — у Сторчака не будуть пить, він знає таке слово, що скаже горобцям: «Летіть на коноплі!» — здіймуться, наче буря та, а його добра ніколи не зачеплять.

Марта сумно осміхнулася:

— Якби ж то, бабо, ми таке слово знали!.. А я, правду кажучи, і не вірю цьому, мене всі відьмою дражнять: була корова — була відьма, а продала в голодовку — чужих діти пасуть!..

— Не кажи мені цього, — заперечувала, присідаючи на жорості, Горпинка, — бо вже хай не дасть збрехать Петро Гордійчин: мололи, каже, восени у Захара Вовка (рідня якась твоя?), а дід один божився — розказував: плачеться, каже, один чоловік на пацюків — не можна нічого в млині вдержать, наче наслав хто, а гайворонський дід (він уже покійний) слухав-слухав, засміявся та: «А щоб ти дав мені, як виведу зараз пацюків?» Той чоловік йому з одного слова: «П’ять пудів пшеничної...» Він тоді вийшов з млина: «Дивіться, люди добрі!» — поговорив щось, обійшов млина, помахав руками: «Хлопці, — це так до пацюків, — виходьте до мене, де який є!» І — матінко моя, як посунули вони, як посунули, так того горба заїзного і вкрили, стоять тільки та вусики в муці витрушують, лавою стали, як ті москалі — ні чичирк. А дід махнув рухою: «На чотири лави, хлопці, розбийтеся хто куди, а в цьому млині хай духу вашого не буде!...» А ти не віриш: є, голубко, такі люди, хай Бог береже... Трам-та, трам-та... — сокоріла Горпинка, але смутку Мартиного не розвіяла, бо вп’ялися її очі у стіжок з п’яти кіп жита, і не можна нікуди одвести — так наче вимірюють на серці тугу: