За ворітьми

Григорій Косинка

— Прийдеться, майбуть, — гадає Марта, — й овечата продати під осінь, а ціна ж тепер на скотину — не годуй краще...

Горпинка трохи згодом, помовчавши:

— Обтикалась ти ними, як дівка гвоздиками: і ні до людей, ні до Бога... А сьогодні така прехороша служба була, наче у Великдень на утрені: батюшка говорив про голод: Бога, каже, забули, а церкви хотять за налоги замикать... І-і, такий юрмис у народі, таке!

— Таке саме, бабо, — знехотя одказала Марта, — як з тими пацюками — не вірю: добре комусь блягузкать язиком, добре Гордійчиному Петру одмолюваться — є за що, хай дякує Богові, а такій нужді, як ми, нема за що, то... хай вибачає!..

— Варко, іди полуднувать! — гукнула вздовж вулиці Марта, та Варка не чула.

Політкові саме робили допита, і Демидок, насунувши на лоб картуза, суворо випитував злодія:

— Ти признайсь, товариш, краще буде... Брав у старика кавуни чи ні — говори?.. Говори правду, товариш, гамністія буде...

— Я не крляв: хай мені рлуки покорлчить... Товарлиш начальник!.. Позвольте до вєтрлу сходить?..

— Утік, утік!

І сонна вулиця знову позіхнула, збила ногами дітвори пісок і покотила дитячий вереск так сильно, що порушила у соняшниках сон собаки Жука; він, не розкриваючи очей, клацнув зубами, загарчав і заспокоївся... Хотів гавкнути, але рішив — даремне і пересунув за сонцем голову в гарбузиння.

— Діти, діти... — згадала щось своє Горпинка, а спам’ятавши, по думці, пхикнула губами, знизала плечима і докори на Марту вимовляла дрібно-дрібно; до неї десь іздалеку підкралася така хитра, та влесливо-ласкава думка: чи не здуріла вдова з малечею?..

Вона сказала:

— Не Бог винуватий, Марто, а ті великорозумні, що царя вбили. Поки був цар да цариця — був фартух і спідниця, а прийшла Совєцька власть — Бог дасть... От.

— Я не знаю, бабо, хто там винуватий, а з вашого царя пользи було, як молока з цапа... Погана ця власть, та клапоть землі на картоплю дала!..

Отут Горпина прикусила губу.

«Дала-дала, дихать би не дало», — хотіла сказати, змовчала, бо не від скарбового ж батога рід Горпинки козачий! Ні, ще дідизни взяли тільки десятину, а батьківщина — непорушна. І треба ж було прийти до цієї (такі відьомські очі, так ними пасе по чужих добрах...) невмитої Мартуні?..

— У мене гриз на нозі, кісточку роз’їдає, — змовчавши за землю, сказала вона, — ніякої ради: парила у березі, безсмертник на ніч клала, — не помагає, а це насовітували до тебе: погризи... А то аж крутить ногу.

І вона поставила на жорость стару, збрижену, мов постіл, ногу, де поприсихав ще на волоссі коров’ячий кал.

Марта з огидою, як здалося Горпинці, закопилила губу і намалювала на губах щось гидке-гидке, аж сплюнула; тоді вона поспішила сказати:

— Я ж дурно не схочу тобі: чи паляницю, чи хлібину, скільки там слід... Ой хліб тепер кусається! Повіриш, у нас, було, колись стоги стоять, а сей год — три засторонки в клуні: хоч їж, хоч дивись!.. То, може, підем до хати да погризеш? — несміливо додала вона.

Марта засміялася:

— Хіба, бабо, думаєте, що за вашу паляницю треба вже, вибачайте, гній на нозі вилизувати?

Горпинка здивувалася:

— Отакої! Радуйтеся... за паляницю: хіба ти така вередлива? Наче й роду не панського — пхи, аж диво мені слухать. — Вона гордовито підкреслила: — В хазяйстві, дочко, нога буде — не бомага, а коло скотинки як ходиш...

Але Марта перервала розмову і ще раз покликала з вулиці Варку.

Демидок збив об корінь пальця і, пхикаючи, сердито гукнув на дівчину:

— Варко, мати кличе! Бігаєш... — незадоволено проказав він і знову слинив руку та замазував гряззю кров на пальці.

— Ой-ой, зав’яжи, дурний, — кинула захекана Варка і побігла до свого двору...

— Не буду я гризти, — одказала рішуче Марта, — треба було хоч ногу обмити, а то...

Вона хотіла сказати: «Принесла ратицю лизать», але змовчала і повернула голову на дорогу, де в’їдав Жук на чужого і долітало приказування: «Бач, бач, які люди — такі й собаки!..»

Горпинка забула на хвилинку про свою ногу і з цікавістю почала розглядати своїми косими очима — хто ж іде, а коли впізнала, з пошаною промовила:

— Петро Гордійович... Куди ж це він?

— Знов, мабуть, хлопця наймать, — зітхнула смутно Марта. — Видно, мало ще, що поневіряється літо за чужою скотиною, — треба ще й на зиму запакувати... «Не діждуть вони», — промовила останні слова про себе Марта.

Вона нагримала на Варку, що принесла на голові розпатлане пасмо засмалених кіс, поправила любовно шлейку спідниці і наказала знайти Опанаса: пора вже із стійла гонить...

Коли доходив до Мартиного двору Гордійчин, то Горпинка виправила свій фартух з копійками, старечий, підсунула ноги краще і рішила пересидіти його та все-таки, хай копилиться не копилиться, а паляниця на дорозі не валяється!...

Вона сказала сама собі: «Бреше... Погризе Вовківна ногу...»

У Петра жупанина, як він казав, хоч і давня, але носив її тільки в празник; його залоєні поли показали на крамну сорочку та солдатські штани на випуск, до лемківської роботи черевиків: Гордійчин — чоловік заможний, і перше його слово перед прихильниками — це було сердечне та загрозливе: «Ой зарізала, брате, революція, і ноги не носять... Коли б хоч сюди, хоч туди... ворогам нашим. Як Бог милує?..»

А тут тільки було:

— Здрастуйте! — з повагою в голосі сказав він до Марти з Горпинкою, а подумавши та крутнувши вуса, добавив: — З неділею, — і схилився на ворота, що заскрипіли під вагою його тіла й похилилися: — Бач, хилиться без хазяїна, — і сів поруч з Горпинкою, що привітала його, низько вклонившись, і навіть спідницю одсунула, щоб Петрові краще було сісти.

Марта знала, куди це ворота її хиляться, та:

— Хай хиляться, прийде син з армії та нові поставить.

— А воно так: або нові поставить, або й ці спалить!..

— Не спалить, — переконано заявила Марта; тоді Горпинка не втерпіла такої довгої мовчанки і почала розпитувати про пізні гречки — згоріли, мовляв, ото біда буде...

Вона повернулась лицем до Петра:

— А в мене з ногою таке нещастя, така лиха година: як закрутить, хоч до Бога або на стінку лізь...

Той поцмакав, витягаючи тютюн, і, не знайшовши паперу в капшуці, зняв синього картуза з ремінним ободком, що такого носив тільки економ пана Пшіндзьовського, і почав розправляти жовту від поту підкладку з паперу — закурювати. Коли потяг разів зо два цигарку, сплюнув і сказав невідомо до кого:

— Заробив, як Марко на вовні... Що там нога, бабо, — звернувся він до Горпинки, — коли жить не дають: хіба мислено, щоб отаке здирство, як зараз? Ой надопекли ж! Зарізала, брате, революція... — розпочав він, але спам’ятався, що перед ним же не такі вже й свої, сказав:

— П’ятдесят карбованців штрафу... О!

Горпинку так захопила ця новина, що вона не тільки повернула до Петра голову, аж руками розвела:

— За що?

Гордійчин зітхнув, наче після важкої роботи.

— Це ще треба подякувати, а то шість місяців тюрми за пухлого душу сиди...

Думки закрутились у Горпинчиній голові і так почали одна одну переганяти, що не знала, чи питать же далі, чи хай сам скаже.

«Це неодмінно, — прийняла вона останню догадку, — за порубаний ліс Пшіндзьовського штрафують... Іше вчора казала своїм дурням: «Приховайте ви оці дубки на трям де-небудь, хай не колють людям очі». Не послухали, а тепер...»

— Хоч би ж заробляв нею, не жалко було б, — казав журливо, пихкаючи цигаркою, Гордійчин, — а то була думка к храму вигнать і — зарізали: п’ятдесят карбованців — це ж сім кіп хліба чорту в зуби запхни!