За ворітьми

Григорій Косинка

Горпинка зразу заспокоїлась; її обличчя стало заклопотане, смирне і трохи задумане: права нога, де гриз розсівся, аж тупнула з радощів: «Так і треба, хай скубнуть, не позичав нам молотилки, хай...»

— І доки вони мучитимуть? — вирвалось у неї. — Це ж наказаніє господнє, — пху, якби знаття, хіба ви гонили б її? — поспитала вона, співчуваючи.

— Кров би того гаряча пила, хто її гонив би за п’ятдесят карбованців!.. Не дають жить — от що.

— І це тільки у вас чи ще в кого? — поспитала, аби що-небудь сказати, Марта.

— Всі гонять, — сказав він, — а на мені злість окошилася... П’ятдесят карбованців, та ще в недорід. Недурно ото кажуть люди, та воно й правда: «Гіркі наші, сестро, заробітки... Заробила, вибачайте, сорочку...» Отак і я... Просто заріз. Чого ж ти, — звернувся Гордійчин діловито до Марти, — не питаєш мене, чого прийшов?

— Скажете.

— То як же ми з хлопцем: зійдемося чи ні?

— Ні, я не буду його наймать...

— Чого?

Горпинка використала вільну хвилинку і запитала Петра, не спускаючи з новини думки:

— Хіба у вас таке плохе жито, що сім кіп треба збить?

— Як де: на всонні — згоріло, а ярками — добре... Пропало вже, не вернеться...

А Марта в одну душу, аж надоїло вже Петрові про це слухать:

— Хай що буде, — оддам до школи: буде шануватись — будуть люди, а не буде — мати не винувата...

Гордійчин почав висміювати її завзяття:

— З науки хліба не їстиме... Чи, може, хочеться, щоб танцював на паску в комсомолі, як Петренкові студентки?

Одна вже витанцювала: отелилася...

— І-і, як же, коли? — аж присіла од такої новини Горпинка і зла була на Петра — розказує, наче макуху жує...

— Не знаю, як там було, а Петренчиха носить по саду та дзеленьбом виспівує. Культура!

— І заводу гарного дівки були, а так розпаскудилися, — солодко сказала вона і знову згадала про свою ногу: крутить.

— То як же буде? — спитав Петро.

— Отак і буде: попасе до покрови, а там піде до школи... — відповіла Марта.

— А в мене йому добре було б, харчі, що ми їмо — один стіл, на зиму пришви справив би, а в тебе ж, — він кинув на стіжок жита, — хліб на учоті!

— Не подохнем, — згорда одказала Марта. — А за науку, яка вже не буде, хай потім не плачеться на матір, що не пустила до школи...

Петра образило останнє Мартине слово.

«Всяке стерво по науку плазує, — гадав він, — нема, щоб як раніше: прийміть, дядьку, за шматок хліба робитиму...»

Він, похмуро засміявшись із своєї думки, сказав до Марти:

— Да воно правда: вивчиться по совєцьких школах краще лаяться... Я не силую: своя рука — владика... То, мабуть, тепер із оранкою теж буде іначе: виорав тобі даровизни панської десятину та привезу ще просо і — розквитаємося. А на ті клапті шукай собі орача.

Він потяг востаннє недокурка, повернув його у жовтих пучках і кинув, плюнувши на пісок: сам устав, подивився ще раз хазяйським оком на Мартине дворище, — нічого не сказав, а тільки поспитав бабу:

— Ваші хлопці дома?

«Родається...» — зраділа Горпинка і вимовила, запишавшись:

— Не знаю, як тобі й сказать: Пилип із церкви прийшов та спить у клуні; ти не був, майбуть, сьогодні? Там чуть до бійки не дійшло: Петренкова рідня автокефальну хоче. «Не розуміємо, нам, — каже, — на рідній мові...» Сміялися люди, а він аж запінився... Іди, когось да застанеш.

Марта зозла та несподіванки, що сказав про оранку Гордійчин, не знала, що йому й сказати: умовлялися за хлопця, що пастиме, орати й ті клапті, а тут...

— На чорта й краще, — сказала вона, — пас, пас ціле боже літо, падав за скотиною, а в тебе совісті знайшлося тільки панську десятину виорати?.. Ми ж умовлялися...

Петро дивився у землю і твердо:

— Умовлялися — одно, а робота — друге.

Марта запеклася й безпорадно мовчала; тоді з кінця жорості підвівся гінкий, білявий, з різкими рисами обличчя Опанас, її тринадцятилітній син, і злісно сказав Петрові:

— Як така балачка, дядьку, то чорти вам більше пастимуть, а не я: виорали на панському — і кінець! А сьогодні я вже не пожену.

Гордійчин не ждав такої рішучої заяви, але, коли помітив, що Марта теж згоджується з думкою хлопця, почав його залякувати:

— А в суд не хочеш? Гляди, бач, щоб з великого розуму дурним не став: за саму оранку треба до Покрови служить — знаєш це?

— Не сваріться... Да ладком, не треба цього, хіба не можна всовістити його? — сказала Горпинка до Марти, натякаючи на сина.

Сварку слухала вона з великою насолодою: рідко ж бувають у Лемківці такі веселі дні! «Як вишкварка та...» — подумала вона про Опанаса і затихла, бо Марта, — по очах було видно, — розлютилася і далі не могла стерпіти.

— Подавай у суд, — кинула вона злісно Гордійчину, — не думай так високо про свою могутність: Пшіндзьовський кращий був, та зуби поламав, а таких панів, що бублик у руці держить, а чорну лусту хліба прасує, — знаємо!

Це була найбільша образа Петрові, бо про цей бублик усе село говорило.

— A-а, ось якої ми! Зраділа, що десятину землі чужої дали? Думаєш — чужі сльози злидні виплачуть? Не безпокойся, не довго вже зосталось царствувать: прийде ще коза до воза, та смердітиме погано... Ось поназдивишся, — загрозливо скінчив Гордійчин, — коли не прийдеться руки цілувать, щоб простили люди за чуже добро... Злидні!

І він, сердито вигукнувши лайку, пішов кутком до Горпинчиних синів.

Горпинка була задоволена неділею: такий прехороший день удався, так багато новин, і ця сварка з Петром; ще хотіла розказати Марті сон позавчорашній, та, мабуть, не треба буде...

«Б’ється козачка, як риба тая, — згадала вона. — Ні, не вміє шанувати заможних людей, не змалюється, хай попухне на картоплі — ласкавіша стане!..»

«Ногу, — рішила Горпинка, — треба неодмінно погризти, за паляницею, коли пришле оцього лобатого Опанасика, — сьогодні нема печеного, хай походить...»

— Мабуть, Марто, зроби вже мені ласку — погризи, піду й собі до дому, — сказала вона, підвівшись, та хруснувши ногою, нахилилася й потерла рукою чорну кісточку, мов грудку землі...

— Письмо від Митра прийшло, — сповістив, нахилившись до матері, Опанас; але Марта заховала свою радість і перервала його, щоб одправити Горпинку, сказала:

— Ідіть, бабо, додому та другим разом, як ногу обмиєте. Я хоч до церкви не ходжу, а неділю святкую; прийдіть у будень.

Горпинка образилася:

— Чудасія прямо! Хіба це довге діло — прополоскати в казанку — пхи!.. Забилася такий світ: чи ти смієшся, чи що?

— Я не сміюся давно вже, а гризти сьогодні не буду вам. — І Марта стала у воротях та ждала, як видно, коли попрощається Горпинка.

— Мамо, Опанас каже, що наша теличка пополювала сьогодні, — сказала Варка, але на неї зозла глянув Опанас, вона злякано замовкла.

— Дурна ти, — одказала їй мати.

«Неодмінно, — вирішила Горпинка, — з Петровим бугаєм... О, ця нужда любить дурничку!... Треба сказати йому, як застану».

Вона востаннє згадала про ногу, дала виговір Марті:

— Не знала я, що Вовкова дочка така вередлива; бач, погидувала ногу гризти... А може, колись прийшлося б, бо в тебе ж діти?..

— Не ваше діло до моїх дітей; прийшли, то йдіть собі з богом... (Під три чорти, де й ті два, — додала вона до себе), — зачинила перед самим Горпинчиним носом ворота і пішла, не попрощавшись з нею, до хати.

Опанас жваво підняв із землі клунок із соняшниками та сапет огірків і поніс їх до призьби; Горпинка постояла, здивована, хвилини зо дві, плюнула тричі проти воріт і швидко-швидко задріботіла вулицею; хлопець догнав її лайкою:

— Ще плюється, такі вже драглі...

Його докірливо спинила Марта:

— Не займай, сину, вона тобі — не панібрат.

— А чого ж вона плює? Що багата, думає, — сердито та схвильовано казав син матері, коли йшов до хати.