За ворітьми

Григорій Косинка

У хаті гули мухи, мов два рої бджіл у вулику, і коли махнула руками Варка коло столу, то вони знялися — осінні та в’їдливі — і почали по вікнах дражнити сонце...

А воно освітило хату і подушки на полу чорні розпарило, що аж дишуть, здається, важко, бо хата мала, стара і в кутках мокра: літо пройшло, а на покуті як став ще з зими заплаканий Микола-чудотворець, та й зараз іще сльози ті не висохли; рушник на святому старий, давно пратий і квітками з пшениці та плетеними хрестиками обтиканий...

На сволоці, мальованому жовтою та зеленою фарбою, лежать дві-три книжки, а проти них, на поколупаній грубі, тістом примазаний, висить портрет Шевченка; Варка хотіла помазати грубу, та замазала йому кожуха, і Опанас тоді сварився і наказував ніколи не займати, що не вміє...

Коли всі з хати розійшлися, то Варка плакала, вмиваючи Шевченка, і приказувала:

— За вас, діду, і мені од Опанаса попало...

А він теж посмутнів і висить у Мартиній хаті — такий журний, наче тільки що виплакався, і сонце стріляє йому з вікна просто межи очі...

Під ним тихо сіла Варка, коли Опанас матері письмо читав, і слухала так пильно, що, коли згадав Дмитро про неї та ще за чоботи, розплакалася, бо ніколи ще не бачила таких рясних сліз у матері, як із того письма:

Дорогі мамо, сестро і ти, Опанасе! Пишу цього листа до вас аж із китайської границі. Стояли ми полком у Байкальських горах, а це прийшов приказ — пішли на своїх куцих конях до границі. Я дужий та здоровий і школу кавалерійську скінчив... І веселе товариство наше, бо, мабуть, у полку найбільше у нас з України...

— Так чудно пише, що й розібрати трудно, — промовив Опанас, і далі:

...І гаолян більший за наш очерет удвоє, листатий, де стоїть бідний китаєць, наче в сурму приграє нам, як заведуть хлопці: «Та веселая та доріженька...» або співають ще часто: «Дадуть тобі, мій синочку, ще й казенну рушницю...» Це їх вивчив тут один учитель такої...

Хлопець поклав листа і радісно засміявся:

— Який, думає, що в нас такої не співають!

Але мати сиділа смутна і просила читати:

Дійшла до нас звістка з України, що недорід у вас, і так мене прибила, що, коли згадав нашу Лемківку вбогу та ваше, мамо, поневіряння по чужих роботах, — наче обценьками хто здавив серце... Чи помагають же вам із комнезаму, — треба, щоб помагали, бо такий закон є для тих, хто служить у Червоній Армії.

— Сину, сину, яка тая поміч? — проказала впівголоса Марта; ніби жалілася синові, казала: — Пішла до зборні: «Виоріть хоч поле». А голова знітився та: «Самому треба наймати...»

...Рідко, Опанасе, пишеш до мене письма: чи, може, забагатів, чи, може, грошей на папір немає?..

— Таки догадався, — осміхнувся гірко хлопець. Мати витерла заплакані очі.

...Отож посилаю вам червінця, та справте чоботи Варці, хай не бігає за скотиною боса, бо скоро осінь — підуть ранки холодні, росяні... Не забудьте ж, мамо, справить їй хоч поганенькі пришви...

— Уже й тепер холодно... — заплакала на лаві Варка, але, побачивши строгі очі Опанасові, повні жалю, замовкла.

Хоч би батько живий був, бо тепер же ви там як та мошка дрібна — нікому ні заступитися, ні помогти...

Опанас при цих словах, коли вголос заплакала мати, розхилив свої брови і став з розкритими очима, наче збирався вступити з кимось невідомим, але сильним, у бійку.

Він сказав до матері:

— Чого це ви? Не люблю, коли таке пише... Не пропадем, хай не радіють!..

І на слова його:

... Та не сумуйте, мамо, хай підросте трохи Опанас (чи ви його посилаєте сю зиму до школи? Пошліть небезпремінно). Я приїду додому, як нічого не буде... Ми ще приборкаємо багачів! Хіба тільки ми бідні? Он є такі китайці, що тільки сині штани та сорочка, а то все — нужда з’їла, бо скрізь іще «одному з пельки пре, а другий з голоду зацвітає».

...Але в нас, мамо, трудящі владу мають, — отож зміняться порядки на краще...

Марта подивилась на свою дранку-кофту, що лежала коло Варки:

— Мабуть, сину, і ми не кращі за китайців тих бідних...

...А ти, Опанасе, шануй Варку та живіть тихо — не сваріться з матір’ю, бо вони й так у нас згоріли, як та суха трава: за батьком нас доглядали та добра не зазнали, а підтопталися — ще краще стало. Чи хватить же у вас хліба до нового ? Та не забудьте, мамо, справити, як получите гроші, чоботята Барці: хіба вона не заробила за літо, спотикаючись за чужими овечками?..

— Заробила... Заробила, сину... — витерла великі сльози Марта, а Опанас іще дочитував:

...Пригортаю всіх і цілую. Ваш Дмитро.

Марта, коли Опанас скінчив письмо, наче помолоділа надіями сина і пішла до печі рівна та бадьора, щоб дати пополуднувати дітям: і жаль, і радість, як сполохана птиця, забилася під серцем.

— А на що вже ти, Опанасе, вивчишся? — поспитала вона сина.

Хлопець стояв посеред хати — такий був розпалений, що ніби хто поклав до його очей дотлівати жар, а на лобі провів смужку і вуха облив калиновою юшкою — такі червоні... Він сказав матері:

— Ні на що я не хочу вчитися, аби вмів їздити автомобілем... О, я ту машину глядітиму не так, як скот ваш, ні, я її буду так чистить, так ходить коло неї, що коли бігтиме, то не кричатиме, наче недорізане порося, а вигукуватиме!..

Варка при цих словах засміялася і перекривила крик машини: ків-ків-ків...

Мати поставила на стіл миску, і Опанас та Варка, що пасла овечки, почали залазити за стіл; полуднували нашвидку, сьорбнувши борщу по ложці (хотіла ж Марта купити сьогодні хоч олії на базарі, але огірків тих понавозили — розминуться не можна, і вона продала свій клунок за 20 копійок та на всі пшона торбу сторгувала і два фунти солі — отакий базар!), і пастухи її почали чистити огірки, посипати густо сіллю і хрумкати.

Опанас, пополуднувавши, не дякуючи Богові, як це почала за ним примічати Марта, взяв з лави її драну кофту, в якій одпоров стан і носив замість піджака (свого старого піджака він зберігав для школи), надів її вже в сінях, зайняв свою телицю, ляснув, чи зозла, чи з радості, на вулиці нагайкою і погнав, займаючи займанки у сусідів...

А Марта довго стояла за ворітьми — проводила очима дітей; її Опанас у кофті, наче той чорногуз, ступав у білих штанях за скотом, і голова хлопця була схилена до землі, як той колос, що серп не зрізав на межі...

— Я вже ту школу, сину, виплачу тобі, а приймуть... — приказувала сама собі мати, додавала: — Нехай на злість багачам лемківським, що синів докторами та артистами виводять, мій хоч автомобілем їздитиме!

І пирхкав, голосно заспівував у Мартиному серці той автомобіль, що її Опанас правити ним збирався; вона, як мати, загордувала своїми синами, що не чула, коли новобранці з неділею привітали, а за Гордійчиного Петра левадами затяг котрийсь тієї самої, що в письмі син згадував...

Вона загадалася:

— А мій же Дмитро так тяг, що, коли співав, і старі слухали...

І прийшла до неї за ворітьми стара, ще од баби своєї, мабуть, за сто літ, пісня — така, що ніхто вже її в селах ніколи не заспіває, хіба лише мати, як розплачеться:

Ой пустила синів за ворота,
Як тих соколоньків...

Хотіла заспівати Марта: чи з горя великого, чи з радості, але не було голосу, і не до лиця старій співати.