Циркуль

Григорій Косинка

Короп, не реагуючи на дідове оповідання, налапав у кишені циркуля, що муляв йому ногу до сухої стежки, куди він пересів з копця та сидів як на гарячій печі, і витяг його — єдиний свій скарб — на світло денне: циркуль був шкільний, ще новий та блискучий, гарної німецької фірми, і Короп, усміхнувшись, почав, по старій звичці, виводити циркулем на стежці геометричні фігури...

«Кому, кому потрібна під голодовку математика?» — знову виринуло у Короповій голові таке запитання, і він безнадійно одказав у голос:

— Нікому.

Та раптом думка, наче птиця клюнула її в голову, що впала була на скам’янілу вербу, засвітила у Коропа одну мисль: використати циркуль! Продати? Ні, Короп його не продасть — це єдине, що залишилось ще з скарбів учителя математики, та й те, кому на селі потрібний циркуль?

— Нікому! — зозла сказав на такі думки Короп, зав’язав торбу, ціпка в руки, циркуль до кишені, і перед стуманілими очима знову мерехтить синє поле, через дорогу перебігає худа, обсмикана перепілка, і сонце стоїть, здається, непорушно в зеніті небес, а земля от-от розколеться, залита його золотими стрілами...

Верби край дороги скам’яніли, і мислі Коропа наче хто скував — ніяких, одна всі інші заступила — чи дадуть хліба на селі, чи...

Короп не виводить кінців своєї думки — боїться, а печений буряк, що його дав дід голодному, як мрія якась, майорить перед очима Коропа.

«З шкурою з’їв би!» — думає він і міряє очима свою згорблену, куцу тінь.

От і Стайки...

Отаку мудру назву дали: Стайки, і село справді стоїть на горбах, наче стайки кіп; хати виринають довгими рядами, клуні схожі на стоги сіна завершені, а хліви — на півкопи — бідне сільце таке і злодійкувате.

— Наче Богу не догодили, — казали старі люди, — посіяв нас межи чорториями, серед гір, наче виплюнув...

І Короп посміхається на цю згадку, поспішає.

Перша хата назустріч, на одшибі, весела якась: вимазана ще з Великодня, вона, здається, ще й досі хвастає: боки де-не-де поколупані виставила, нехворощю зеленою побралася, мов до танців; на подвір’ї, на смітнику, кубляться мляво кури, і стоїть, у жовту хустку вив’язана, літня вже жінка — на курей щось гримає.

«Хазяйський двір», — думає Короп, загледівши на подвір’ї пару биків, та поспішає води попросити...

— Тьотю, добридень, — каже він до жінки, піднявши свого крислатого бриля, а вона:

— Своїх у старці треба відряджати, іди з Богом...

— Хіба я, тітко, хліба у вас прошу? Води напиться...

— Зайдіть, — неохоче сказала жінка, на курей гримнувши:

— Киша, капосні! — і додала: — Я думала — тут цих, вибачайте, торботрусів день у день партіями ходять, аж страшно...

Короп почервонів... Жінка набрала в сінях кружку води, винесла її на ґанок та подала математикові, а сама руки фартухом витерла і ждала. Короп припав до води, ковтнув разів зо два, — не хочеться пити, — поставив кружку на призьбу, подякував старій, та сам думав: «Їсти, їсти...»

Він, стомлений, не сів, упав на призьбу:

— Трошки спочину, — сказав.

Жінка глянула заскаленим проти сонця оком на кружку з надпитою водою і зашилила свої тонкі губи в маленьку посмішку: цікавий якийсь чоловік...

Вона зміряла очима Коропа: штани приношені — сукна доброго, на кофту дівці такого виміняли, піджак ще з ґудзиками позолоченими, були обкидані, видно, зеленим сукном — повитиралися...

— А ви ж з яких? — поспитала вона, та, не чекаючи відповіді, затуркотіла: — На нас брешуть: «Хліб є», — і то день у день — прямо наказаніє господнє — ідуть, ідуть, як старці під Лавру!.. В сірка очей позичивши, собак дражнить — прямо гріх якийсь!..

Короп мовчав, а коли стара скінчила свою річ, мляво одказав їй:

— Ні, я, тітко, тутешній...

— Чи не син, бува, Забродчуків?! — скрикнула раптом жінка. — Мо, з плєну?

— Та ні, я до города йду... Математик я, тітко! — рішив зразу одкараскатись на всі запитання старої Короп.

— Ма-те-матик... Ну, вилитий Забродчуків Олекса — він хотів Устю нашу сватать, — здивовано мовила стара, а Короп на її слова мимиволі усміхнувся...

Вона сказала:

— Господи, скільки-то ця голодовка людей по землі розігнала, а самі, по ґудзиках бачу, либонь, не з мужиків? До нас колись приїздив землемір, у-у, такий математик... прямо образований чоловік! Ми з дівером за землю судимось, так він, хай йому легко згадається, двадцять карбованців у старого взяв і по-руському — розумний такий чоловік — все говорить; город нам по суду переміряв... А це знов той комлик заорався — на груди лізе!.. В нас, бачите, дівчата, а в його хлопці — несила наша!..

— Багато міряв по світу, бабо, і я, — сказав нарешті Короп. Він не пам’ятав, як, коли саме закралася до нього така фраза, бо перед очима мерехтів синій степ, де він сидів був на розпеченій стежці, циркуль і геометричні фігури на збитій землі... І раптом — така балакуча баба, землемір і знову циркуль... Короп непевний ще був своєї ролі: клюне — добре, не клюне — ще краще, але він рішуче витяг з кишені циркуля:

— Дайте полотнинку чисту: згубив чохла по дорозі...

— О! Така сама машинка була в того землеміра, — з якоюсь радістю згадала вдруге стара і обережно подержала шкільного циркуля в сухих, зморщених руках, казала: — Ще він мені й каже: «Закотіть, тітко, настільника — план буду на столі накидати». Я закотила і, як зараз оце вас бачу, пам’ятаю: такий мені страм — стіл немитий, і борщ поміж шпугами позакисав... Мої дівки тоді до машини в економію ходили... Полотнинку? Я зараз. Старий, старий... Мартине! — загукала вона до клуні, і старий з червоною, на копаницю схожою бородою та припухлими очима, що раз у раз стікали сльозою, підійшов до хати: глянув спочатку на стару, а тоді на Коропа, поздоровкався.

— Це землемір, — сказала йому жінка, — математик...

— Який землемір? — незрозуміло перепитав Мартин і вдруге глянув на Коропа. Та жінка не дала йому говорити, затуркотіла:

— Який, який? Людський землемір! Он у їх той, машинка така — знаєш, приїздив колись до нас один, як ще на старому двориші жили, а він город переміряв... Ой стара тетеря — забув?

— Ну, приїздив... А вони, — кивнув Мартин на Коропа, — по якому ділу?