Циркуль

Григорій Косинка

— А диви, Усте: вилитий Забродчуків Олекса, правда?

— Ні, в них очі не такі, — в Олекси...

— Та починай страву, чи ви ще довго будете чоловіка як на ярмарку оглядать?! — вигукнув з нетерплячкою Мартин і набрав першу ложку борщу; стара на такі слова тільки плечима знизала, а на Устю, що в неї Олекса застряв був на губах, співчуваючи глянула, і по губах видно було, хотіла сказати: «Отак скрізь свою дитину топить!» — та, на щастя, змовчала, і всі обідали.

Боявся Короп, так боявся лишню скибку хліба з’їсти, але не можна було заспокоїти голод, і він, оповідаючи вигадані історії про свою практику землеміра, все більше смілішав; стара припрошувала, дівка засоромлено тільки ложку пригублювала, а Короп налягав на їжу: хліба двічі вкусить, борщу — раз і розказує:

— В одному селі до бійки, понімаєте, дійшло діло: брат у брата заорав обніжок, викликали мене з повіту, виїхали на поле, як зчепляться вони... — і їсть, по-вовчому поглядаючи, а стара аж захлинається:

— Боже мій, а Мартина торік не тіпав на леваді той паршивий комлик? Спасибі, люди розборонили, а то на місці поклав би... Господи, хай того старого чорта, Мазуна, земля не прийме — це він усе триюдив дівера — не хотів нам города на старому дворищі давати, аж поки суд не присудив... А це зайшла тепер камуна — вчора повтікали од Ґонти якогось, а дівер нахваляється тепер: у мене, каже, п’ять синів — два такі там луципери — мені, каже, Совєцька власть приріже твоєї землі — за пупа б його різало!..

— Да, будуть великі землеустрійні роботи, — бовкнув Короп, а стара підхопила його слова...

— І то він дідівщину посяде? — запитала вона загрозливо, вдивляючись пильно на математика.

— Ні, це тепер беззаконства всякі, — одказав Короп, підшукуючи в голові слово, яким можна було б виправдати право старої на землю. Тоді Мартин раптом мовив практичніше слово:

— У мене, бачите, не тільки копія судебної палати, а план, план на цю землю є — все, а вони нахрапом беруть...

— І приговор, — вставила стара.

— Не мають права! — рішуче сказав Короп. — План, де все видно, друге по суду доказано, а...

На столі з’явилася пахуча гречана каша з молоком ситим, і розмови про землю на хвилину урвалися; ложки знову застукали, а коли дівка дістала з миски плівку, то стара така була задоволена з відповіді Коропа, що сказала весело дочці:

— Плівку піймала, хай би... От не знаю, як вас величати?

— Василь Дмитрович, — одказав за Коропа Мартин, і під голосне гудіння джмеля, що бився лапками в шибку напільного вікна, встав із-за столу. Ще раніше встала дівка. Мартин задоволено перехрестився до ікон, стара довго вимовляла вголос молитву «спасибі Богу», дівка тільки тінь хреста на лоба кинула, а за нею — останній — маленький хрестик за циркуль скоріше, аніж подяку Богові, поклав на лоба для звичаю Короп.

Стара це помітила та, засміявшись в’їдливо, поспитала:

— А ви, бачу, не цураєтесь Бога, вірите?

— Ні, я вірю, — задоволено сказав їй математик.

— А комуністи — заходили до нас — не вірять, — вставила своє слово дівка.

— Отакої! — одказала їй мати. — Хотіла з чорта молока, як він не пасеться!..

Мартин розгортає за столом ветхі віком копії постанов судебної палати, кладе перед очі Коропа приговор стайківського суду, де за ним, Мартином Мазуненком, визнано право на землю в урочищі Бистрівщина та що земля та складає клапоть 0,75 дес., і з деталями доводить математикові своє вікове право на ще з прадіда мазунівську землю...

На столі лежить циркуль. Стара побожно дивиться на жовто-сині папери, де на деяких прибито великі печатки з орлами, а на синьому приговорі — він найбільше говорить к серцю старої — запікся, мов кров, сургуч; вона впилася очима і ловить кожний рух руки Мартинової, наче боїться, що він не так покладе чи не так розгорне той або інший папір, бо ті папери — то вперта боротьба старих у минулому, то ціла історія...

Там, за мертвими літерами дрібними, мов комашня чорна, а то на мух скидаються, — що їх не розуміє стара, на неї налітають спомини, мов галич повесні на ліщину голу, і вона мовчки, журно хитає головою.

— Ось-о-о він, — каже Мартин, розгортаючи недбало накреслений план, і тикає великим пальцем з жовтим, широким нігтем та чорним обідком скраю, в одну тоненьку лінію; стара підводиться і слідкує за пальцем — у неї труситься тіло, а клапоть землі, де стоїть в паперах, на думку старої, якісь три мухи — 0,75 дес. — це ніщо з тим, скільки раз вона плакала на тій землі... Ні, вона розкаже землемірові, хай знають люди, який діверко в неї!..

— Це план, Бистрівщина, — вимовляє вона ласкаво до Мартина.

— Ні, приговор! — заперечує Матрин. — Не люблю ото до смерті таких: в неділю роздивлявся — так ні, треба ще поспитати!.. Так оце, дивіться, по цій лінії — громадська земля, а це маленький закабалочок — була колись попова, і батьківщина моя врізувалася...

— От не так ти розказуєш чоловіку, як треба: попове за вербами? За вербами. Громадський вигін коло дороги, а наше от оно-но, просунь трошки нігтя — так, ото вже йдуть наші верби, — перебила стара Мартина.

Він зозла глянув на неї, одказав:

— Ганно, не триюдь ти мене хоч сьогодні!.. Хіба я неправильно об’ясняю? — запитав він Коропа.

— Зараз... Закотіть, тітко, настільника... Ага, це той план: так, так... Масштаб — правильний, треба лише визначити границі, — і Короп заклопотано та поважно розгвинтив дужки циркуля, а стара очима впилася: куди тії лапки циркуля стануть?..

— Стійте, — не перебивай мене, Мартине! — я скажу, де границя... На границі верби наші стояли, а то, коли Мартин німців возив, прибігла до мене Устя: «Мамо, мамо, він верби наші рубає!» Побігла я, тіло на мені труситься, боже мій! Прибігаю: сини рубають, а він походжає понад берегом та спльовує у воду, каже мені: «Тобі половину залишив — не бійся». А я йому, як доброму, підійшла та й кажу:

«Петре, нащо ти верби дітські рубаєш? Чого ти, — кажу, — без спросу рубаєш, — і дівчата мої стоять, — щоб тебе в спині рубало?!» Мати моя, як пужне він за мною із сокирою. «Я тобі, — каже, — покажу дітські верби! Кров’ю твоєю пеньки помалюю...» Насилу втекла... Отакий діверко!

— Ех, звірі тепер, тітко, а не люди!.. — зітхнув Короп. — Одно друге живцем закопує... Так, масштаб, у масштабі... О, нуль цілих, а сімдесят п’ять сотих — маємо, так?

— Правильно! — вигукнув Мартин. — Сімдесят п’ять сотих — все село знає...

— Напишіть плана, — звернулася стара до Коропа, і математик накреслив на маленькому шматочку копію з плана, визначивши за приговором сходу межі, i-і яка то радість була старій!

Вона додавала:

— Допишіть там, що межа пеньками тепер проходить, — і Короп дописував, аби межа проходила пеньками...