Циркуль

Григорій Косинка

Сутінки забігали по хаті... Всі ще сиділи за столом, де лежав блискучий циркуль, — переможець закабалків Бистрівщини та Коропового голоду, і потомлені були, а найбільше допікала старій хвальба дівера за прирізку землі.

Мартин вийшов поратись по хазяйству, Устя замішувала помийницю корові, а стара, мов туркот той, не вгавала. Коропа після смачного обіду на сон клонить, а вона — тур, тур, тур...

— Куркулі, кажуть, а які ми куркулі? Робимо — їмо, а хтось вилежується літо боже, а повесні пухне, як та колода, — хіба ми винуваті? Роби, сине чортів, тоді будеш їсти, а так... Як перед Богом, кажу правду, — продовжувала свою річ стара Коропові. — Хліба й пилини немає — голодуємо, а тут ще минжа ота зарізала нас — ходять валками спекулянти, і все по хліб той святий!.. Матерію носять, полотна всякі, нитки, шовки, і все рота на хліб розкриває — розмінялися ми... Та ще, хвалити Бога, інших заздрість бере: панують сякі-такі, а труда твого, як літечко настане та човпеш, аж на коліна падаєш у тій землі, ніхто не бачить, посліпнуть на цей час...

— Чужого труда ніхто не цінить, — піддержав розмову математик.

— Ой не цінять, серденя, ніяк не цінять!

До старої підійшла молодша за Устю дочка та пошепки щось казала матері; та ніяково якось усміхалась на її слова, але раптом, видно, погодилася, і, коли Устя внесла глечики з молоком з-під корови до хати та поставила їх на лаву, накриваючи кружками, вона зупинила її жестом руки, казала:

— Пам’ятаєш, Усте, отого спекулянта в жовтих черевиках, що мотузками калоші попідв’язувані були?.. — Вона не ждала відповіді — це була лише коротка передмова. — Приніс він шпильки: англійські, каже, шпильки — ще старого режиму, а дівчатам моїм, бачу, аж підскакують, так хочеться виміняти... Подивилися, шпильки блискучі, новенькі, виміняли — обмахляв він нас, син чортів! За два дні погнулися, повитиралися — дріт і дужка в одній зломилася?!

Дівчата підхопили в одну душу слова материні:

— Казав: «Вік носитимеш, дівчино!» — вимовила пишно Устя. — А та шпилька на другий день зломилася, — і вона дурнувато зареготалась; її менша сестра теж не забула згадати за свою шпильку:

— У мене така була цікава, всі дівчата на вулиці задивлялися: «Де ти таку шпильку достала?» — і... погнулася... Мати нас лаяли-лаяли, — скінчила вона.

Короп уважно вислухав ці жалі, не розуміючи ще гаразд, до чого всі ці шпильки приколото, та раптом чуть не скрикнув: у нього обидві кишені на піджаці було застебнуто справжніми англійськими шпильками!..

Короп зрозумів... Він розстебнув ліву кишеню, висмикнув з неї англійську шпильку і подав її молодшій дочці. Дівчина простягла вже руку, та стара, більше для годиться, запротестувала:

— Що ви, хіба їм шпильки в моді...

— Це мій подарунок дівчатам, — сказав Короп, висмикуючи з правої кишені другу шпильку, і поклав її поруч з циркулем на столі.

— Спасибі, спасибі... Ой які ж славні шпильки, Усте! — Сказала нарешті мати дочкам. Подержавши в руках шпильку, додала: — Подякуйте Василю Дмитровичу за шпильки, та налий їм молока стакан: ми отак молоком більше перебиваємось, бо такий скрут — ніколи ще такого не було...

— ...То право на Бистрівщину наше по планах? — запитала вона Коропа, коли той допивав уже другу склянку гарячого, з піною на вінцях, молока.

— Тут, бабо, навіть без астролябії видно: ваше... Циркуль показує межу на верби, і приговор про це говорить...

— Були колись верби, а тепер — пеньки: на пеньках тая межа...

— На пеньках, ясно, — погодився математик і, поважно загорнувши циркуля у білу тонку полотнину, що її дала стара, сховав його до кишені.

Вирядили Мазуни аж за ворота Коропа. Стара казала йому, що такий він хороший та розумний чоловік, і дочка в неї Устя — найкраща на всі Стайки хазяйка; Мартин згадав за лінію, яку визначив циркулем математик, і просив, щоб той не забув записати ту лінію до планів його, Мартина Мазуненка, землі...

Короп обіцяв записати; він дякував старій за все — за повну торбу, де лежала тепер ціла ще сива паляничка, за узвар, якого вкинула Устя до торби, за сало...

І всі Мазуни були задоволені, що він, Короп, без ніякої стрілябії так правильно межу визначив, раяли йому:

— Ідіть на село, просто до Марусиків — там теж треба землю переміряти, бо просто ріжуться люди!..

Короп ще раз подякував і пішов не селом, а поза селом, бо славу його, як землеміра, рознесли у всі кінці села Мазунові дочки...

— До нас землемір з циркулем приїздив, і батько план показували, а він каже: «Земля на Бистрівщині ваша, межа по пеньках, і дядько не по закону забирає у вас Бистрівщину...»

Люди цікавилися землеміром, а брат Мартинів, Петро Мазун, казав на все це зозла:

— Циркуля привіз? Виміряти дідівщину захотілося? Хай ото вийде на поле — втоплю обох! — і лаявся люто.

...Сонце на заході черкає щолопок гори. Короп біжить стайківськими полями: десь надходить буря, і за рікою, куди поспішає до сусіднього села математик, грізно гримить-нахваляється грім...

Він іде... Вітер вириває з пилу великі краплини дощу та кидає їх під ноги, на суху землю...

— Циркуля побачила, і — маєш: «Хороший, розумний, а межа на Бистрівщині, по пеньках», — згадав Короп, перебігаючи кладку через річку, стару Мазунку; зла, задоволена рисочка лягла йому на вуста — не засміявся, а, підхоплений вітром, побіг сухою стежкою далі...

Надходила степова буря; попереду сивими кіньми мчали вітри; за ними, вибиваючи у великого бубна якийсь дивний ритм, співало кожне стебло землі; навіть маленька суха берізка перегнула на стежці свого тонкого хребта та надулася, мов ящірка, і злякано прислухалася, — а вітри схиляли, перебігаючи полями, крихкі хліба долу...

Сонце у тьмі пилу було дивне: синє — ніколи не бачив Короп за своє життя такого сонця!

Він зупинився: перед його очима, на заході, бризнуло востаннє вогненним серпом сонце — дивно зажеврів щолопок гори, — а далі все заступили темні, патлаті хмари; математик згадав за Мазунів: обличчя йому зашарілося соромом, що змішаний був з болем...

— Тьма, звірі, — сказав уголос Короп, швидко витяг з кишені білу полотнинку, де лежав загорнутий циркуль, розломив його зозла на дві половини та кинув далеко на ріллю.

Далі Короп застебнув на всі ґудзики свого піджака і побіг, коливаючись з боку на бік, мов качур, до села: степ засинів під рясним дощем, хвилина — і дощ заткав на дорозі куцу, сіру постать математика.

Гриміли стайківські гори, водами клекотіла ріка, а спраглу землю засівав теплий, літній дощ.