Циркуль

Григорій Косинка

— Дурний ти — от що! — сказала зозла стара, додала: — Землі міряють і до города їдуть...

— A-а, до ти так і кажи... А де ж ваші причандали? — поспитав він Коропа, що сидів мовчки та ждав кінця такої несподіваної історії: йому вже було неприємно, що отак підбив стару, більше — він просто хотів зірватись з жовтої призьби, та ноги не слухали, а коли згадав, що сонце от-от піде на ніч і те, що він, Короп, за цілий день і не росився, а їсти так хочеться, аж тіло труситься, — тоді рішив, що буде грати «землеміра» до кінця...

— Астролябію підводою до сусіднього села повезли, а я... циркуль захопив тільки, — засоромлено одказав математик...

Мартин, згоджуючись, похитав головою:

— Да-да, стрелябія — перше діло, без неї, як той казав, не зміряти, правда?

Короп промовчав, а тоді, сумовито посміхаючись із своєї вигадки, сказав:

— Ех, діду, діду... Не степова у вас земля тут, ярки, закабалки, чорториї — на степах не та земля, зовсім не та земля...

Але яка саме на степах земля, Короп до ладу не знав, та дідові не треба було пояснювати: він затрусив своєю копаницею-бородою, чхнув, аж стара до одвірка одхилилася, і журно захитав головою:

— Правда твоя, сину, правда: хіба можна зрівняти наші землі, ех!.. Там вона — як пух, як перина, а в нас казна-що, хай Бог простить, а не земля! От у мене, примєрно, дванадцять десятин було: шість десятин, не брешу, — добр-рої землі, а то все — солонці, та ще такі солонці — киктями, як той казав, не зореш, не то «Саком»!..

Стара вислухала дідову репліку мовчки, але раптом, наче хто шпигнув її, скрикнула:

— Чого це ти чоловіка мориш тут?.. Ще комлик той побачить...

Вона здавила очима на старого, та він за кислями в очах не бачив...

— Просимо до хати! — ласкаво проказала стара, прочинивши сінешні двері.

Короп підвівся з призьби. Мартин ступив уже на поріг, а математик перед самим носом повернув циркуля:

— Старий ще, діду, циркуль, німецький...

Мартин зупинився; він, як і стара, подержав у руках циркуля і, повертаючи його математикові, мовив:

— Настоящий циркуль... Такий самий був у того землеміра...

— Заходьте, заходьте, — припрошувала на хатньому порозі стара, і Короп, слідом за Мартином, переступив поріг до великої чистої хати.

Хата в старих, на думку Коропа, була в достатках; тут тобі не звисають з полу, як ото в голоти, розтерзані дітворою чорні подушки, не висить на жерді лахміття якесь, а не одяг, не стоїть стіл на трьох ногах скалічений чи скриня замість столу — це в Мартиновій хаті не впадало в око...

Хата була ще нова, чисто прибрана, і на жердці, як придане невістки молодої, висіли пухнаті, з крамними напірниками, дві подушки; долівка вимазана та суха, і зайчики сонячні плигають коло припічка, а на сволоці, — о, сволок у Мартина було зроблено по-стародавньому: посередині було розмальовано великого хреста, під ним маленька могилка, а ще в обидва боки од великого хреста — два маленькі і збиті віками літери вгорі «І.Н.Ц.І.», а на весь сволок вималюваний великими яблуками напис: «Сей домь сооружень Мартиномь Мазуненком 15 июля 1898 г.».

— Хата у вас, — сказав Короп, — ще дебела, нова?.. — Він кивнув на сволока.

— А там написано, — вгадайте, — сідаючи за стіл, сказав Мартин, — скільки це год нашій хаті буде?

Короп, усміхнувшись:

— Це не трудно: двадцять чотири, так?

Стара не втерпіла, встряла до розмови:

— А ви прочитали? Це ж дівер сволока малював — ми ще тоді не були в спорі... Чи хоч правильно ж він написав, комлик той?..

— По-руськи, — глухо одказав Короп.

— О, він на всі язики нашпигований! Це ж його, мудрого, тоді в солдати брали, а ми з Мартином хату цю вистроїли: двадцять чотири годочки, як стрельнуть... минуло. Ще старий Мазун, свекор, клятий — не заступайся, Мартине! — клятий такий був. «На грудях мені клуню хочеш вистроїти?» — кричить, було, та все сажнем тим міряє... все...

— Давай обідать, — незадоволено перервав Мартин річ старої, а до Коропа: — Сідайте, потрапезуємо, що Бог дав...

Короп не одмовлявся; він здавив у кишені правицею циркуля та, війнувши по хаті сумні думки свої, почав залазити за стіл.

«...Циркуль, циркуль дає тобі, ненажерному, їжу цю», — казав Короп у мислях до рівного, як дошка, живота, що переганяв у нетрях своїх саму воду і грізно, незадоволено бурчав.

На столі парував борщ; стара торохтіла ложками, щось приказувала, за Устю свою згадувала, — але Короп уже не слухав: гаряча пара з борщу вдарила йому в ніздрі так, що він мимо своєї волі — цього не слід було робити — облизався; очі бігали по хаті — не було місця, на якому можна було б їх зупинити, — лізуть у миску, наче дві в’їдливих мухи!

— Хліба ж подай, — сказав суворо Мартин, а стара огризнулася:

— Не командуй — сама знаю! — і метко побігла кудись до сіней, двері хатні були навстіж, і Короп слідкував, як вона довго так одмикає комору: тикає ключем, сіпає його, і руки тремтять...

«Яка заможність, така й скупість», — не вспів подумати Короп, як на порозі з’явилася широка, мов ступа, дівка; вона метнула очима за стіл, на Коропа, та, не поздоровкавшись, побігла в комору до матері.

— Це моя старша, вибачайте, як вас? — промовив Мартин, підсовуючи математикові велику, мережану рибками ложку.

— Дякую. Василь Дмитрович...

Стара в коморі довго щось розказувала дівці, згадувала якогось Забродчукового Олексу, — тоді дівка пхекала з радощів, і вони, здавалося, зовсім забули за Коропа та Мартина. Нарешті до вуха математика долетіло таємниче «циркуля має», — він здригнув, і далі було солодке приказування старої:

— Поздоровкайся, поклонися...

— Чи ти зимувать там думаєш, чи що? — вигукнув за столом Мартин, і стара кулею влетіла до хати; з-під фартуха вона витягла сиву паляничку і поклала її, запишавшись, на стіл; тоді Мартин витяг з-під настільника ножа з червоною колодочкою і, зрізавши цілушку з паляниці, поклав першу скибку Коропові.

Математик влучив хвилину, коли Мартин протирав свої очі, і вкинув маленький шматок хліба до рота, бо ж не можна було обід без хазяйки починати, а їсти так хочеться, так...

— Здрастуйте! — проказала до Коропа дівка, з пошаною вклонившись та губами кокетуючи, а треба знати, що мала вона одну — нижню — губу особливу: товсту та велику, мов копиця, та не звернув був голодний математик ніякої уваги та таку непропорційність губів у дівчини!.. Він тільки вклонився, як стара зарапортувала: