Без моралі

Григорій Косинка

Жигало засміявся... Так, він бачив, але Кравчина здурів — це ж один квартал од штабу! А на його сумніви — Романові слова:

— Тебе лякає штаб?.. Чудак, їй-бо! Це краще для операції... А я не можу всидіти, пальці просто крутить, застрелю когось, коли не зробимо діла... Ти тільки вислухай, треба ж небагато...

І він розумно, з точністю математика вирахувавши найдрібніші деталі операції, вивів перед очі Жигалові не тільки план, — він переконав його, що треба нарешті піти до бані в білих сорочках, що треба пити вино на землі, бо ж Кравчині з Жигалом ніяка програма — згорить вона! — к серцю не ляже...

— Я піду, в Махна трудніші діла були, — захоплено сказав Жигало. — Жаль тільки мені, що розстріляють нас, як плюнуть раз, Рома...

Кравчина мовчки поставив гранату на стіл і туго, по-військовому, підперезався ременем, засміявся:

— А коли товариші, наприклад, застукають нас у «Норвегії», як ти думаєш, цілувати будуть?..

— Ша, голосую...

Це була ще звичка в Жигала з фронту погоджуватись таким словом.

— А тепер, — хижо моргнувши бровами, закінчив Рома, — чіпляй оці погони офіцерські, сідай на останні на візника та рівно — п’ять — під’їзди до готового... я буду на місці. Голосуєш?!

Жигало, тримаючи в руці офіцерські погони з трьома зірками на зелених доріжках, ще раз сказав «голосую» й нервово скинув на ліжко шинелю.

— Це кращий номер, як Рижкіна показувала!.. Тільки...

Він не скінчив фрази, коли хтось постукав обережно до кімнати; Кравчина незадоволено скинув з гачка защіпку, а тоді вже посунулася й голова хазяїна «Норвегії» — маленького, рижого єврея з переляканими очима:

— Вам чай, господа, не нужно? — тихо сказав він.

Яша глянув на нього так, як повинен був дивитися солдат бредівської сотні, косо:

— Що? А, чай... Мабуть, що... голосую за чай!

Але Кравчина не звик до чаю, бо в них на Херсонщині не дуже його долюблюють, а йому ж ще раз треба побачити все на місці, заскочити до штабу, сьогодні може бути дощ, а головне, зіпсувала йому своїм голосом апетит Рижкіна...

Він струнким солдатом, з погордою навіть на сміття, що летіло з глухого базару, пішов, сірий, як і небесна даль, до центру міста.

Коло штабу, куди прийшов Кравчина, на цей раз не було крику. Вартовий юнкер, мов той снігир, чепурився, рушницю він побідно поставив до щербатої стіни готелю (місце штабу), а сам пас очима оті крикливі тіні вулиці, що так голосно хвалили вітер:

— Ах, вітер який!

Але вітрові сьогодні, видно, зовсім не цікаво було слухати компліменти, більше — він був сердитий, бо струснув каштана так, що в старого аж сльози листом покотились...

— Осінь скоро, — це Кравчина юнкерові, а той поспішно, взявши рушницю, зарапортував:

— Да, да... Вам кого нужно?

— Капітана Рилова.

— В штабе нєт... Да, осєнь... — Юнкер ліниво подивився на ставну постать Кравчини, хотів щось запитати, але — здалося йому — нічого цікавого не скаже це покарбоване лице, не заспокоїть його, юнкера, що доведеться скоро залишити це місто, що...

— Так... — Кравчина хвилину подумав, а потім знову: — Так... Ну, до свіданія! — Це він сказав уже нарошне, засміявшись ледве помітною посмішкою, і пішов, весело підсвистуючи, за ріг готелю. Він був задоволений. Капітана Рилова в штабі нема — все гаразд буде, бо ж відомо всім, що коли Рилов нікого не б’є в штабі, тоді гуляє...

«Вот рожа у етого хохла — умрі, хуже звєря не сищеш! — подумав юнкер, пожалкувавши, що така гарна фраза так марно пропала: ех, скільки то хвилин могла сміятися з цього ота, з вулиці — «ах, вітер який...»

Але треба було вартувати. Тоді юнкер, наче сонце було в його чоті й збивалося йти в ногу, суворо глянув на захід сонця, і, на його злість, вдруге з’явилася серед двору ворона, копирсаючи носом свіжий кінський послід.

— Так... Ну, до свіданія! — перекривив юнкер Кравчину. — Вот єщьо мова ефіопская...

Він уже шостий раз підводив очі до стрілок годинника в магазині, де було написано традиційне «точноє время», але ще був не час, а коли так, Роман вдруге оглянув набої револьвера, перевірив патрони в рушниці і, провівши очима дві пари з п’яними офіцерами, почав ходити од стовпа до стовпа, приказуючи майже вголос слова: «Яша, Яша, госпо-дін поруч-чік!»

І сміявся... Вулиця була не знайома Кравчині, правда, й саме місто він бачив перший раз за своє життя, та воно й на мапу тільки через Дніпро попало...

«Паршиве місто: пахне махоркою, славиться калюжами», — подумав Роман.

А в цю хвилину із-за рогу, де метлявся змокрілий трьохкольоровий прапор, де залишився юнкер, мов снігир, вилетів, у кубанській, денікінській шапці, на гнідих конях — Жигало.

— Пора, — мовив Кравчина та спокійно, козирнувши при зустрічі якомусь офіцерові, підійшов до магазину.

Жигало жваво відповів, як і слід молодому офіцерові, на привітання Кравчини, смикнув чомусь кінчик башлика на плечах і, трохи схвильований, заскочив купувати білизну...

Кравчина залишився хвилин зо три надворі. «Хай приглянеться до товару», — подумав він, нервово засміявшись.

— Звиніть, що спитаю, — звернувся до Романа візник. — Це ваш командир, га? Геройський, видно, парень...

— Умгу... Ти краще проїдь, земляк, щоб дорогу не заступать, за стовп.

— Можна й за стовпом... Вйо, гражданка! — смикнув візник борозного коня. — Крути хвостом помалу, осінь на носі...

Але не чув був Кравчина ніжності візникової до коней, не дослухався; він стукнув черевиками французькими, три пальці до кубанки приклав — занімів: ніколи не ждав Роман, що, на метке своє око, аж тринадцять покупців у магазині буде!..

— Подожді, — сказав йому по планові Жигало, кальсони грінзбонівські розглядаючи, — подожді, покупкі возмьош...

Не вспів Кравчина «слушаюсь» вимовити, як на церемонію, — коли він честь товаришеві віддавав, — піднявши кошика в руці, радісними, зеленими очима вдивлялась якась пані огрядна...

— Рома, не стріляй женщину! — божевільно крикнув Жигало, впізнавши Рижкіну в магазині; на крик повернули голови покупці — обличчя чоловіків були серйозні, а в жінок перелякано-здивовані, але не дав їм до пам’яті Кравчина прийти, зубами скригнув:

— Під прилавок залазь, в бога вєру...

А коли хазяйський син, молодий реаліст Фінкельштейн, хотів з магазину на чорний хід проскочити, тоді Кравчина просто сказав:

— Я не буду вбивати одного, а рознесу гранатою всіх...

Рижкіна, кумедно підбираючи спідницю, перша залізла під прилавок. У старого Фінкельштейна трусились ноги, коли Жигало вкидав до мішка грінзбонівські кальсони, але він спромігся запитати:

— Разве вам, господін офіцер, так много кальсон нужно?

— Не беспокойся, — відповів йому Кравчина, — тобі переміна зостанеться! — І підійшов спокійно, як чай до столу пити в «Норвегії», до каси: мало грошей; револьвера показав ще й зуби білі-білі, тоді блискуча від матерії та жирна рука старого Фінкельштейна із-за пазухи решту подала Романові... Чемно подякував.

Операцію було скінчено. До вуха Кравчини долетіли знадвору бадьорі поклики візника на «гражданку» — це від’їздив Жигало. Бубоніла по-старечому Катерининська та ще свиснуло десь у темряву три-чотири постріли, коли він, тримаючи в руці револьвера, шугнув, мов степовий кінь розгнузданий, в глухі переулки базару...