Без моралі

Григорій Косинка

— Бандіти, бандіти!.. Спасайте! — кричав до здивованої темряви Фінкельштейн молодий, але юнкер, що мав закінчити свою варту коло штабу, добре знав звичаї армії генерала Бредова.

— Жіда давят гдє-то, — нервово промовив він і підняв на руку рушницю.

А вулиця, зачувши постріли, злякано стукала віконницями, спускала штори крамниць; перехожі тікали, роблячи вигляд при зустрічі з військовими, що їх лякає дрібний осінній дощ.

— В чом дєло?! — питав хтось хрипко коло штабу, але відповіді не було.

Минуло три дні. Жигало з Кравчиною поверталися пізнього вечора з бані, попалюючи папіроси «Білого орла». Приємна млость лоскотала хлопців — випили ж бо вони дві пляшки вина найкращого, мали ще вдруге пізніше випити з дівчатками — мріялося так... А Кравчина не втерпів:

— Хороша білизна, спасибі старому, — сказав він весело до сентиментальних каштанів на Катерининській вулиці...

— Хороша, — погодився Жигало, — але слід, — додав він, — після бані поголитися акуратно.

Нічого проти такої пропозиції не мав Роман. Хе, поголитися? Можна. Людина, на його думку, коли підголиться, мов те великоднє яйце, що ним умивався був колись Роман на хуторі...

Дивно тільки Кравчині: охоронників по місту з білими нарукавниками як посіяв хто — гімназисти, реалісти... Рушниці правильно не вміє взяти, а ходить так, наче він з матросами воював; не любить таких Кравчина, до смерті не любить!

— Зайдемо, Роман, до цього манькюра нещасного, — перепинив думку Романові Жигало, пальцем тикаючи в розбиту вітрину голярні. — Світиться, голять.

— Сьогодні, Яшо, коли не підголять нас товариші — все можна.

Роман подав руку товаришеві на порозі голярні, підморгнувши обережно: «ша, мовляв, не треба зарічаними бути», і вони зайшли, дзенькаючи новими острогами, до голярні.

— Холодно стає, — сказав Кравчина (він забув вітатися давно), — холодно... Так, а нас підголить нужно... Тільки ви, господин парикмахер, горлянки не переріжте, харашо?..

Голяр винувато посміхнувся.

— Нєт, в меня такого случая нікогда єщьо не било! — привітно, влесливо поклонившись, відповів він, хутко насипаючи порошок до мильниці.

В голярні було порожньо; Жигало, поставивши в куток рушницю, витяг мовчки папіроси, сів на протерте крісло й довго роздивлявся малюнок орла на коробці — куняв; він таки більше випив, рішав Жигало, аніж треба, їй-бо, більше!

— Пархатий у вас городок, — оглянувши сірі стіни голярні, мовив Кравчина, а на його слова голяр-єврей злякано:

— Нєт, ето под осінь так... Я не только здєсь работаю, раньше, напрімєр, в Кієвє трі года... — І він, піднявши в руці бритву, хотів, видно, розказати ще про свою голярню у Києві, та Кравчина, стривожений чимось, незадоволено перервав його запал:

— Голи...

Тоді бритва, вигострена справді так, щоб відповідати своїй назві, тихо спустилась в руці єврея на Романове обличчя...

— Там, пожалуста, прищика не скосіть, — м’якшим голосом вимовив клієнт, але голяр кинув йому звичайне заспокоєння та вдруге намазав обличчя милом.

— Ви работаєтє, здравствуйте, — це ще за дверима голярні промовив хтось старечим баском, потім зняв на порозі сибірську шапку, вклонився, а Жигало майже скрикнув глухо — тю! — присів: так, це був старий Фінкельштейн, білизна якого так приємно лоскотала Жигалове тіло...

Фінкельштейн, здавалося, затулив своїм широким тілом двері; на його обличчі разом з переляком з’явилась раптом якась рішучість, більше, радість, така радість, що зривається до крику.

«Пізнав, ясно як дим — пізнав», — рішив схвильований Жигало.

— Ізвінітє... — почав Фінкельштейн, до дверей проступаючи, але голяр запобігливо, кинувши голити Романа, загукав:

— Ну, зачем вам безпокоїться?.. Одну мінутку, Арон Мойсеєвич, только одну мінутку... я сію мінуту...

Дверима, що вели до спальні голяревої, хтось стукнув; здивований, він повернувся до стільця, де сидів був Роман, але там лежала лише вимазана в мило серветка, а сам клієнт зник, мов дух, невідомо куди; голяр не вспів скрикнути, не розуміючи в чому річ, як на порозі з’явилась постать невідомого офіцера:

— Прошу побріть...

— Ето, господін офіцер, бандіти! — закричав Фінкельштейн, показуючи пальцем на Жигала.

— Хата, — рішив той, зразу зробившись тверезим, і впустив додолу коробку з папіросами. — Отак засипався по-дурному, а Рома...

Жигалові не було часу думати про Рому, коли під ногами справді блищало дуло револьвера, а старий Фінкельштейн захоплено оповідав офіцерові про блискучу операцію двох у його крамниці, де грінзбонівські кальсони, де свідки, де...

«Для фасону, для газети, — подумав обеззброєний Жигало, — дадуть кулю...»

Він тихо, зажурено ступав у грузьку дорогу вулиць міста К., боязко лапав крізь кишеню шинелі, й там, згадував, були оті грінзбонівські — згорять вони! — підштаники, що смерть йому, Жигалові, до світа ще дадуть.

Було пізно. Місто давно вже спало, а сонними вулицями, мов дітвора, граючись у війну, бігала охорона з гімназистів; вони, з білими нарукавниками, підбігали до процесії з чотирьох, серйозно розмовляли, оточивши офіцера, а потім, козирнувши на військовий стрій, зникали в туман-мряці, мов сонні тіні вулиці...

Процесія мовчки підходила до штабу. Огні в штабі, як помітив ще здалеку офіцер, горіли не по-звичайному: велика зала — колишня вітальня готелю — світилася, як давно колись, ще на вінчанні офіцеровому в соборі. Коло готелю коні, навіть фаетон генерала (офіцер зупинив трьох, осмикуючи шинелю), а вікна зали тремтіли з реготу — зухвалого, п’яного...

«Гуляють», — радісно подумав офіцер, кивнув щось вартовому, а сам, кланяючись на всі боки, не пішов — побіг до зали. Коло дверей зупинився:

— Капітан Рилов єсть? Кто дежурний офіцер?

— Там, — спустивши додолу очі, відповів вартовий солдат.

— За Русь, за гаспод офіцеров, гаспада, я поднімаю...

— За вас, Валерія Ніколаєвна, за рускую женщіну, за...

— Как мінє непріятно всьо ето, — зітхнув Фінкельштейн, глянувши на лютого Жигала.

Він сказав до нього:

— Ви думаєте, я заявлял? Нєт, я встрєтіл вас случайно, ну, а мнє — сдєлайте сібє так — больно, я...

— Мовчи, бо вдарю, — гукнув Жигало, визвірився: — Я бачив твої підштаники, га? Бачив, питаю?

— Ти што ж, — кивнув до єврея, співчуваючи Жигалові, вартовий, — бандітом чєловєка дєлаїш, гад?

Голяр злякано й образливо забалакав щось до старого по-єврейськи, але його грубо перервав солдат.

— Не гергай тут, говори по-рускі!..

Євреї замовкли, а на порозі, виставивши ліву ногу вперед, із срібним пояском навкруги тонкого стану, стояв офіцер.

— Жігала, — сухо, з презирством сказав він.

— Так точно, гасподін офіцер! — гукнув з якимсь диким поривом Яша Жигало, ставши струнко так, що тремтіли ноги.

— Грабіл, сволоч?..

— Лож, господін офіцер!

— Жід, свідєтєлі єсть? — ще з більшим презирством, з ненавистю запитав офіцер Фінкельштейна. Але старий, перелякавшись такої зустрічі в штабі, не міг підвестися з дубової лави, сидів мов прикутий.

— Свідєтєлі, гаварю, встать нужно, морда паршівая, когда гаваріт офіцер! Єсть у тебя свідєтєлі?

— Я могу, гаспадін офіцер, доставіть... — тихо проказав Фінкельштейн, та офіцер уже його не слухав: його око спинилось на голяровому халаті:

— Ти что скажеш?!

— Я вас сєгодня бріл...

Офіцер оскальнувся посмішкою, а коли в залі залунали слова: «За Валерію Ніколаєвну», — незадоволено залишив допитувати й пішов до зали.