Без моралі

Григорій Косинка

Жигало мимо своєї волі глянув до дверей; так, там, запалюючи папіроси, стояв з рушницею Кравчина, готовий на все; він підморгнув Яшці мовчати, а сам не спускав очей із старого єврея... Це вже була боротьба більша, аніж варті того грінзбонівські кальсони!

— Всігда так, — глухо сказав до вартового Роман. — Всігда, говорю, невинного чоловіка бандитом роблять...

І він низько-низько насунув на очі кубанку, а коли вартовий офіцер знову з’явився на порозі вітальні, тоді Кравчина поспішно вискочив за двері.

— Свідєтєлєй доставіл? Ілі я, по-твоєму, пойду за німі?..

— Ми, он сейчас, сію мінуту, гаспадін офіцер, — поспішив заспокоїти його голяр, плекаючи єдину надію в душі — вискочити з цього п’яного божевільно-дикого штабу...

Євреї, схиливши голови, тихо пішли до дверей; Жигало ж стояв струнко, аж поки офіцер не зник за дверима зали, а тоді, ображений, сказав:

— От, хто грабить, а кому страждать доводиться...

Він вільніше зітхнув, попросив закурити у вартового та, певний за товариську натуру Кравчини, ждав кінця такої неприємної історії...

А на думки Жигалові з вітальні порошив сміх, змішаний з п’яними піснями, що хтось там одну найчастіше заводив:

За мілих жєнщін,
Прелестних жєнщін,
Любівшіх нас
Хотя б ліш час...

— Ви хотіли, Ароне Мойсеєвичу, пошукати правди...

— Чого ви кричали? — картав старого по-єврейському голяр на вулиці.

— Тихше, ай... Йому свідки потрібні? Тюрма за ним плаче... — безпорадно, прискорюючи ходу, відповідав Фінкельштейн.

Вони так бігли, що здавалося, ніби слідом женеться, от-от насяде — ціла орда... А вулиці — глухі й мертво-сонні.

Навкруги було тихо, тільки на другому боці вулиці, стрибаючи через калюжі, бігла майже поруч з євреями довга, сіра тінь шинелі. Ще лишилося Фінкельштейнові десять кроків додому, слід проскочити два стовпи.

— Я боюсь домой сам, — сказав голяр, та старий не відповідав, поспішав.

І раптом тінь, що мчала на другому боці, цокнула затвором, наче лузнула горіха. Так, тепер було ясно: тінь перебігала вулицю, коли євреї рачки полізли до хвіртки, де Фінкельштейн упав через поріг на переляканого голяра — темно, страшно; за ними залунали разом з лайкою постріли, а назустріч загавкав з двору собака...

— Оце тобі підштаники!.. — засміявся, хвостату лайку спустивши з вуст, невідомий, що з такою насолодою вистрілив; але євреї лежали так тихо, що навіть самі не були певні за своє буття...

...Кравчина спокійно повертався тепер до штабу. Він уявляє до дрібниць задоволені щелепи Яшки, а сам, гордий своїм вчинком, не міг здержати почуття, говорив:

— Хто тепер герой, Яшо?! Ти думав, я предатель?.. Нє-єт...

І перед очима Кравчини сіро-сіро закурилась дощем вулиця...

— Раз, два, я на місці? — поспитав Роман Жигала коло дверей вітальні; очі його горіли хижо, по-вовчому. — Яшо, вони ніколи не приведуть свідків!.. — Жигало зрозумів... Та Кравчина, мов п’яний, захоплено казав: — Але ти ще підожди трохи, хай-но я рапорта гаркну Рилову: напали, мовляв, коли я проходив...

Яша злякано підвів очі:

— Гляди, не зіпсуй діла...

— Я, я зіпсую діло?.. Яшо, ти мене ще тоді не знаєш!..

Кравчина повернувся до дверей вітальні. Солдати закам’яніли, шаркаючи по підлозі підметками: стояли струнко. З дверей, розжовуючи щось щелепами, вийшов комендант Рилов...

Кравчина стукнув закаблуками черевиків:

— Господін капітан, разрешить доложить?..

— О чом доложить? — посміхнувся п’яний Рилов.

— Я служіл в гвардії єго імператорського велічества, государя імператора полку, во времня етіх бунтов, в частях єго пре— восходітельства генерала Бредова, состоя во ввєренной вам команді, чесно ісполняя...

— Послушай, — перебив його задоволено Рилов, — ти кто: хохол?

— Хохол, господін капітан!

Солдати-вартові й Жигало тихо засміялись; вони ніколи не бачили ще в такій мірі п’яного Рилова — він не стояв уже на ногах, гойдався, тримаючись рукою за хреста на грудях, а запитання робив дивні...

— Пойдьош к генералу, — сказав здивованому Кравчині Рилов. — Да, пойдьош к генералу...

— Слушаюсь! — несамовито скрикнув Кравчина, не розуміючи ще, чому саме він має піти до генерала, коли йому треба лише звільнити Яшку Жигала, але Рилов перепускав уже його до вітальні.

В залі, куди несміливо ступив два кроки Кравчина, крутилося якесь колесо з синього диму — так було накурено, столи стояли вквітчані з дорогими винами, а білі скатертини було залито вином, мов кров’ю: пиятика наближалась до кінця.

— Гаспада офіцери, гаспада...

— Ви оскорбляєтє, поручік, даму, ви...

— Гаспада!.. (це Рилов).

Всі, як на крик Жигалів у магазині, повернули посоловілі очі до Романа. В залі пролетів тихий жіночий крик.

— Дєлай рапорт! — наказав, упавши в крісло, Рилов.

— Я служіл в гвардії єго імператорського велічества, государя імператора полку, во времня етіх бунтов, в час-тях єго пре— восходітельства генерала Бредова... — виголосив Кравчина.

Всі присутні голосно заляскали в долоні, загукали «ура», а якийсь зовсім п’яний старшина підняв у руці порожню чарку.

— ...Во ввєрєнной вам конвойной команді, а жиди здєлали неправильний донос на Яшку за підштаники... Я вмісті з Яшкою...

Та присутні, аж стеля зривалась, дико зареготали. Кравчина, не розуміючи, замовк.

— Разрєшітє дать етому хохлу чарку водкі за службу, за...

— Без моралі, капітан! — крикнув хтось чваньковито з кутка, а Кравчині вже налили чарку, якась широкозада пані поклала побожно на стіл його кубанку, лишилося — випити, коли по залі пролунав раптом нелюдський крик:

— Наші застави перестреляни, а в штабе — кавардак!..

У вікно, мов оса, задзижчала куля, п’яний Рилов вигукнув якусь команду, а Кравчина перехилив до рота склянку — випив за одним духом.

Зала аж заахкала, заматюкала, прослала долу білі скатертини з-під вина, а штаб генерала Бредова вискакував на вулицю, залишаючи насолоду над жінками для сміливих...

Жигало, солдат армії генерала Бредова, сказав аж за містом Кравчині:

— От, пар з вісім ще лишилося в «Норвегії» підштаників — пропали, правда?..

Але відповідь Кравчини заглушили гарматні постріли...

Вони в грязі, забрьохані, мов тічка псів під осінь, бігли через якесь сонне село, що солодко спало ще свій ранішній сон.