Князь Ієремія Вишневецький (скорочено)

Іван Нечуй-Левицький

Коли ректор вперше побачив нового учня, то випростався на ввесь свій зріст і його очі ніби заграли, як «у того вловчого, котрий натрапив на дуже значну й цінну здобич». Він одчинив навстіж двері й попросив гостей до другої світлиці тихим привітним голосом.

Залишаючи свого племінника, князь Костянтин звернувся до ректора з такими побажаннями: «Хоч я сам тепер католик, але княгиня, мати княжати, бажала, помираючи, щоб цей нащадок славних предків зостався в благочестивій вірі».

Проте, шанобливо вислухавши князя, ректор про себе подумав, що добре було б, якби хлопець все ж таки став католиком. Він попередив нового учня, що молодому княжаті доведеться коритись і слухатись своїх наставників.

Патер помітив, що за кожним його словом у Єремії насуплюються густі брови, а очі стають сердиті та «розгорюються, як у вовченяти», і замовк.

«Насуплене та якесь вовкувате і ніби звіркувате княжа привіз до нас оцей князь, але ж безлічні маєтності князів Вишневецьких... Це княжа — не дуже похиле дерево... але ж сила грошей... Ой коли б залучити оце звіря до свого табору, щоб воно часом потім не наробило нам клопоту. Борони Боже, як воно часом піде слідком за Криштофом Косинським та Наливайком!»

Під час занять, які незабаром почалися, єзуїти, «як демони-спокусники», нашіптували нібито випадково в розмові Єремії ненависність до його віри, до його мови, і молодий гордий княжич, як тільки вийшов з колегії, зараз пристав до католицької віри, кинув українську мову і сполячився.

«Єзуїти заплескали в долоні на радощах, що придбали такий значний добуток. Вони одправили потихеньку молебень за те... що перевернули на ворога Україні українського князя славного й багатого роду».

Коли молодий князь закінчив єзуїтську колегію, ректор звернувся до нього з такими повчаннями: «Ви, українські пани, що перейшли на католицьку віру й нашу мову, теперечки дбайте й піклуйтесь, щоб навернути на свій взірець усю темну українську масу. Ведіть за собою слідком тих темних товаряк, «те бидло», перероблюйте їх навіть силою, а вони, як сліпці, повинні йти слідком за вами, за своїми проводирями. А коли вони не підуть, княже, за тобою, маєш в руках меч. Орудуй мечем во ім'я Христове!»

Молодий Єремія змалечку любив війну, любив битви, любив славу. Його молода честолюбна душа поривалась до чогось великого та славного, до звитяжних діянь на полі бою. У майбутньому він уявляв себе тільки переможцем.

Коли Єремія здобув освіту, його вирядили за кордон, щоб там він навчився військової справи. Княжич побував у Голландії, Німеччині, Польщі. «Згасаюче в Європі лицарство манило його, неначе пишний цвіт».

Повернувшись з-за кордону, Єремія поїхав оглянути свої маєтності на Волині. Там він вперше «запримітив, яка в нього сила землі, сіл та панщанних людей».

Маючи незліченні багатства, Вишневецький надумав завести своє військо і приймав до себе на військову службу в козаки не тільки католиків, але й українців і уніатів, навіть православних шляхтичів і козаків. Він ніби заводив нову Січ, але не для оборони України, а для своєї слави, для свого честолюбства».

У 1637 році повстали проти польської шляхти козаки, і молодий козак Кизим, син полковника, підняв Лубенщину. Він напав на Лубни і звелів вирізати всіх католиків, усю челядь Вишневецького.

«— Паліть гніздо одступника! Бийте його челядинців-недовірків! — кричав Кизим на своїх козаків. — Не жалійте зрадника, бо він ось незабаром наведе своїх жовнірів і буде різати нас. Руйнуйте зрадника України, поганого недоляшка князя!

Кизимові козаки підпалили католицький монастир, кинулись на замок, вирізали усіх челядинців католиків, запалили курені, в котрих жило двірське військо Вишневецького.

— Оце тобі, князю, за твоє одступництво! — кричав палкий Кизим».

Саме тоді Єремія привів навербоване на Волині військо, з яким прорвав козацький табір, визволивши замкнені польські корогви. «Це був єдиний сміливий вчинок Єремії в битві».

Довго оборонялись козаки за окопами. Багато полягло й поляків од козацьких куль. Але польського війська було більше. В козаків не стало харчів. Почався голод. І козаки мусили йти на мир.

Знову запанували єзуїти на Україні. Ті пани, що повтікали з України, знов повертались у свої маєтності. Народ мусив платити панам важкі податі й робити панщину. Козацька сила притихла.

Єремія вирішив оселитися в Лубнах, бо вважав, що козаки вже не мають сили, щоб бунтувати. «Ми одрубали гідрі усі голови. Тепер спокійненько оселюся в Лубнах. Козацтво загинуло навіки...

Мене ніхто не скине з місця, як козаки скидають своїх гетьманів. Україна з гетьманством, з козаками мені не припадає до вподоби. Якась там нікчемна, гидка чорнота, якісь сіромахи будуть надо мною верховодити. Не бажається мені стати козацьким гетьманом, яким був мій дід Байда Вишневецький. На козацьких радах якийсь там Грицько, якийсь Павлюк крикне тобі в вічі: «Клади булаву!» Якийсь Крутихвіст, якийсь Задериморда скине тебе з гетьманства й видере з твоїх рук булаву. Плюнути мені на такі ради! Не варті вони княжої слини! Я сам візьму свою булаву і ні перед ким не покладу її. Моя гетьманська булава — то землі безмірні, безліч грошей, військо. Он де моя сила! А з цим я добуду й слави, а може, й корони... Це багато вартніше за якусь гетьманську булаву. Козацькі порядки, козацький мужицький уклад противні мені! Я їх ненавиджу. Польща — це рай задля панів: там і тільки там у Польщі моє царство, моє й панство... Козаків, їх гетьманів, усю Україну треба знищити і вбити на смерть... Але треба задля цього маєтностів силу! грошей силу! війська силу!»

І палка Єреміїна уява малювала великі битви, славні його вчинки в битвах. Йому привиджувалось, що він уже вчинив якісь славні події, і його «жде уся Варшава, висипле йому назустріч, заглушить його вуха радісними криками, що його сподіваються усі магнати й сам король, привітають його в королівському палаці, гукнуть «vivat» на сеймі йому назустріч, засліплені й зачудовані його славними вчинками, а панни й панії в білих кунтушах та сукнях стрінуть його з вінками в руках, обсиплять йому стежку квітками і заспівають гімни в його славу».

У серпні 1637 року у Варшаві відбулось весілля короля Владислава IV і австрійської королівни Цецілії Ренати. Єремія теж був туди запрошений. На тому весіллі він познайомився з дочкою коронного канцлера Польші — Гризельдою Замойською. Молодий князь відразу справив на дівчину велике враження: «Він повернув голову, повів очима, глянув на Гризельду, і в його здорових очах блиснули іскри... В лиці виявилась мужність, сміливість.

Гризельда впіймала той мужній гострий погляд, і їй припав до вподоби такий погляд, припали до серця такі очі, чорні, блискучі, гострі, як ніж, ріжучі, як гостра козацька шабля. Щось одразу заворушилось в її серці...»

Єремія знав, що його сприймають при дворі як недавнього перевертня, і боявся, щоб Замойський та його дочка не подумали часом, що він зостався українцем і затаїв в душі співчуття до козаків та прихильність до рідного краю.

Під час бенкету до Вишневецького підійшов Домінік Заславський, який разом з ним вчився в єзуїтській колегії і тепер зрадів, зустрівши давнього приятеля. Але Єремія гордо обізвався, що не впізнає його і при цьому «насупив густі чорні брови так, що вони зійшлися докупи на переніссі».

На палкого веселого Домініка неначе одразу хто вилив відро холодної води: він опустив руки. Очі з веселих стали такі здивовані, неначе він гадав побачити «світлого янгола, а замість його висунулась з-під землі рогата морда самого сатани».

Гризельда закохалася в молодого князя Вишневецького. «Вразив мене цей чорнявий князь в самісіньке серце. Багато бачила я славних молодих білявих та русявих німецьких князів у Відні в цісарському палаці, багато їх майнуло перед моїми очима й у Варшаві, але ні один не припав мені до вподоби так, як цей палкий та смуглявий Єремія».

Під час коронації королеви Гризельда знову побачила Вишневецького і запросила відвідати її в палаці, де вона жила з батьком. Єремія пообіцяв приїхати наступного дня. З самого ранку дівчина виглядала коханого, але першим приїхав Домінік Заславський, який давно вже залицявся до дочки канцлера та мав намір одружитися з нею.

Заславському Гризельда дуже припала до вподоби не за свою красу, котрої вона не мала. Він полюбив її за пишну постать, за поважні, ніби в коронованої особи, манери та за розум. Заславський любив і поважав розумних панночок. А Гризельда була навіть письменна, вміла читати й писати, прочитала деякі книги, що задля того часу було немалим ділом. «Вона побувала за границею, побувала при дворі австрійського цісаря, бачила багато усяких людей, була досвідна. Знала двірський етикет і двірські звичаї ліпше, ніж інші дочки магнатів. Князь Заславський знав це добре. Це постеріг і князь Вишневецький».

Того ж дня Заславський спитав у Гризельди дозволу прислати до неї сватів. «Підождемо — побачимо», — відповіла дівчина.

Надвечір приїхав і Єремія. Він довго розмовляв з Гризельдою і зрозумів, що «вона одна варта бути княгинею Вишневецькою». Вона ще більше подобалась йому своєю сміливістю і лицарськими рухами. Того ж вечора Єремія сказав їй, що хоче слати старостів. Гризельда не заперечувала.

Заславський, ніби відчуваючи, що в нього перехоплюють здобич, непомітно для сторонніх очей зайшов до кімнати, де пряла годувальниця Гризельди разом з дівчатами. Там він «розшморгнув свій гаманець», дав жменю золотих талярів з умовою, що вони будуть вихваляти його перед панною Гризельдою, а про князя Єремію говоритимуть неприхильно.

Єремія під час обіду в канцлера думав, що попросить самого короля бути сватом: «Для старого магната королеве слово буде вартніше, ніж моє».