Князь Ієремія Вишневецький (скорочено)

Іван Нечуй-Левицький

Потім вона наче дійшла згоди із самою собою, бо вирішила йти до монастиря, бо тільки там «загоїться змучене серце, заспокоїться пригноблена змучена душа».

Але розуміючи, що з дня на день загін Кривоноса буде під брамою вишневецького замку, в якому перебувала Гризельда з сином Єремії, вона вирішує будь-що відправити їх звідти. Тодозя благає княгиню терміново виїхати з маєтку, бо залишатися небезпечно.

Тієї ночі вона побачила на пригорку під лісом, як багаття блиснуло раз і погасло. Тодозя знала, чиї руки підкладали підпал в багаття, знала вона і для чого розпалювали те багаття.

«— Одчиняйте браму! Тікайте мерщій звідсіль!» — кричала козачка.

Тодозя побігла й звеліла одчинити браму. Вона взяла попід руки Гризельду й посадила в карету, а потім подала їй малого сина Михайла.

Гризельда виїхала із замку, а Тодозя пішки вирушила до монастиря. Коли вона вийшла в поле, то побачила позаду страшну пожежу — горів палац та тік. Вранці од маєтку давнього і славетного в минулому роду Вишневецьких не зосталося нічого, крім обгорілих руїн.

Княгиня благополучно прибула в Збараж, а трохи згодом туди приїхав і Єремія, щоб «одвідати в горі та безталанні» свою родину. Пробув він там декілька годин і відразу виїхав до свого війська. У таборі на нього чекала неприємна звістка, що сейм виставив проти Хмельницького велике військо, на чолі якого поставили Домініка Заславського, Конецьпольського та Остророга. «Вас, князю, найліпшого, найздатнішого войовника, поминули», — сказав посланець. Єремія відчув, наче хтось руками здушив його за горло і не давав дихати: «Ненавидять мене магнати, заступають мені стежку, заступають світ до слави. Ненавиджу їх. Я ладен і зараз покинути Польщу та виїхати в який чужий край. Мене скрізь приймуть з честю. Але мені треба помститись над козаками. Тільки через це я не покину Польщі. Ну потривайте ж тепер, мої вороги!»

Козацький гетьман Богдан Хмельницький надіслав листа польському сеймові, у якому просив вибачення за те, що підняв повстання, бо мусив зробити це через сваволю і жорстокість польських панів. Окрім того просив збільшити реєстрове козацьке військо ще на шість тисяч і відновити давнє право обирати гетьмана. Сейм, звичайно, не задовольнив прохання Хмельницького. Сам же гетьман розіслав листи-заклики по всій Україні, щоб співвітчизники йшли в козаки й прибували до його табору.

Шляхта теж готувалася до війни. Польське військо засліплювало незвичайно розкішними уборами. «Як глянеш на це військо, — писав польський літописець, — то тобі здається, що пани з'їхались не на війну, а на весілля».

Перед початком військових дій польські воєначальники зібралися на бенкет, під час якого вирішили, що треба було б об'єднатися з Єремією. Вони домовились поїхати до нього, щоб укласти відповідну угоду. Поїхав і Лащ з посланцями. Усі пани поїхали в дорогих блискучих каретах, неначе в гості на бенкет. «Поїхали сини українських перевертнів до українського перевертня з славного давнього роду вкупі з польськими магнатами на пораду, як запагубити і знищити свою Україну».

Коли вони під'їхали до Єреміїного табору, то були страшенно здивовані побаченим.

Його табір і справді не був схожий на багатий шляхетський табір. Усе там було просто, навіть убого: прості закурені пилом намети, солом'яні курені. На жовнірах жупани були з простого сукна.

Єремія виступив назустріч панам, неначе «вовк, застуканий вловчими десь в закутку: він насупив густі чорні брови. А з-під брів блискали сердиті очі. Панам здавалось, що він от-от вищірить зуби і клацне на їх зубами, наче вовк, і кинеться на їх, порве й покусає і прожене їх із свого табору».

Поляки запропонували Єремії пристати до них «як рівний з рівними». Князь довго вагався, але потім погодився. Далі розмова торкнулась нешляхетського вигляду табору Вишневецького.

«На взір твій обоз — чистий хлопський загін: жовніри в простих жупанах чи в свитах, ночують в солом'яних куренях, їдять куліш з салом. Зовсім не по-шляхетському! — випалив, як з рушниці, дурний Лащ.

Єремія схопився з дзиґлика, наче опечений, і неначе зашкварчав, як вишкварка на сковороді.

— На козаків-гайдамак, і я гайдамака. Гайдамака князь не рівня князям гетьманам польського війська».

Після такої образи домовленість було розірвано, а Єремія вийшов геть і навіть не попрощався з ясновельможними панами.

Заславський став із своїм табором поблизу князя Єремії. Деякі пани були незадоволені, що Домінік не об'єднався з Вишневецьким, і тому переходили до Єреміїного табору.

Тим часом Богдан Хмельницький посунув своє військо ближче до села Пиляви і готувався до вирішального бою зі шляхтою. До нього йшли обози і загони з усієї України, «неначе степові орли злітались докупи».

У польському таборі вирували пристрасті: пани вимагали від князя Домініка, щоб він все ж таки помирився з Вишневецьким та об'єднався з ним. Заславський погодився і запросив до себе на військову раду князя Єремію. Коли всі воєначальники зібралися, то посланець привіз лист від Хмельницького, у якому він пропонував полякам мир. Багато хто з поляків був схильний погодитися з умовами козацького гетьмана, але князь Єремія мав зовсім інший настрій. Він підвівся злий, обурений, у нього аж «духу не ставало говорити».

«Промова його лилась, як важке розтоплене залізо, не роблена, не книжна, а рвана, жвава й уривчаста.

— Я б згодився з вами, якби в козацької наволочі було стільки сумління, скільки таланту красномовності в тих, що говорили передніше за мене... Через якісь погані українські халупи хотять оддати на руїну осередок держави! Треба зараз таки вдарити на козаків, доки орда не прийшла. Не давши битви, і не думайте про мир! — так скінчив свою промову Єремія.

Чи тямив князь Єремія, що він тоді вирік присуд на смерть Польщі й присуд на велику руїну Україні?»

Через два тижні почалась битва. Військо Хмельницького воювало самовіддано, сам же він «літав поміж полками на коні, ставив козаків в ряди і вговорював не боятися поляків і до загину стояти за Україну, за віру». За ним скакали на конях полковники та українські пани, які пішли в козаки заради визволення своєї Батьківщини.

До самого смерку билися козаки з поляками. І тільки вночі бій закінчився.

Другого дня знов схрестилися польські та козацькі шаблі, але «ще сонце стояло високо на небі, як Богдан дав наказ покинути битву».

Вночі поляки почули, що в козацькому таборі піднявся страшний ґвалт та галас. Тисячі голосів крикнули: «Алла! Алла!» Це прийшов Карабча-Мурза із чотирма тисячами татар. Наступного ранку Богдан рушив свої полки до річки Пилявки, а спереду виставив татар. Бій був запеклий. «Багато полягло козаків, а ще більше впало шляхетських голів на землю. На поляків напав жах і страх. Хто не впав додолу, кинувсь навтікача, скільки було сили. Вже козакам не було з ким і битись. Свіжі польські полки вже не виходили в поле на битву од страху.

Потомились козацькі руки. Пощербились шаблі об шляхетські шиї. Козаки повернули назад до греблі. Уся низина сливе суспіль була вкрита шляхетським трупом. На греблі й за греблею трупи лежали покотом».

Після бою Заславський і всі інші поважні пани зібрали раду та вирішили тікати, залишивши військо на князя Єремію. Отримавши нарешті владу, князь відчував і радість і лють водночас: «Козаки взяли перевагу! Пройдисвіти, харцизи, хлопи побили шляхту! Боже мій милий, Боже великий! Що ж тепер станеться з Польщею, з Україною? Невже пропали навіки усі мої маєтності, моя дорога Лубенщина? Невже пропаде й панщина, і хлопи будуть вольні? Шляхту потоптали в болото, в багно!! І хто потоптав? Мої закатовані вороги». Він впав перед образом і почав промовляти молитву, щоб Бог дав силу шляхті й неволю Україні, щоб не губив шляхти до кінця, щоб не попустив волі козакам, щоб вернув панам панщину. «Грішна була та молитва! То була молитва убійника, злодія й великого проступця, котрий баблявся в проступствах, убійництвах та в українській крові за усе своє живоття. Не дійшла вона до неба!»

Вранці князь довідався, що все польське військо втекло, а обоз захопили та пограбували козаки. Князь Єремія кинувся з усіма своїми полками навперейми польським втікачам, багато догнав їх, вмовляв вернутись і битись з козаками. Але він нічого не вдіяв. Козаки гнались за шляхтою до Старого Костянтинова.

Минула зима. І польські пани, і козаки лагодились до нової війни. Польське військо стало табором коло Збаража. Єремії було запропоновано «прилучити свій табір докупи», і він погодився. Козаки влаштували облогу польського табору і протримали так панів сім тижнів. В польському війську почалися голод і хвороби.

Тим часом Богдан розбив військо короля і уклав Зборовський мирний договір, відповідно до якого козаки отримали великі привілеї.

Облогу було знято, і князь Єремія вийшов звідти змучений голодом, «неначе тінь давнього гордого князя Вишневецького». Коли він повернувся до Варшави, міщани зустріли його з тріумфом, але жоден магнат чи значний пан не привітав його.

«Чи таких же тріумфів, чи такої ж слави сподівались палкі мрії князя Вишневецького? Не таких тріумфів сподівався Єремія, в'їжджаючи у Варшаву. Не для таких міщанських тріумфів він забув прохання й благання матері, зрадив Україну, став перевертнем, одступив од своєї віри й мови. Не того він сподівався».

1652 року, як Хмельницький уклав з поляками Білоцерківський мир, князь Єремія був у польському війську. Тоді була холера. Князь Єремія напився ввечері меду, заслаб, а вночі помер. «Пішли щирі прокльони на той світ слідком за його душею од усього українського народу».

Після Білоцерківського миру Хмельницький мусив дати королеві згоду пустити визначних польських та українських перевертнів панів в їх українські маєтності. Але він не вернув меєтностей усім польським магнатам, котрі силою позахоплювали в свої руки незліченну силу землі, і «повернув їх на козацькі скарбові». Не вернув він і Лубенщини та Вишневеччини Гризельді та її синові Михайлу, пропало все надбання князя Єремії!

«Син Єремії Михайло був вибраний за короля. Нездужний на розум, слабкий на здоров'я, він швидко і помер. З ним погас і рід князів Вишневецьких, колись славний на Україні».